Ось вони йдуть. Корогва у них має,

наче вогонь. Наче дим наступає,

сива юрба. Сунуть лави тісні,

чутно – співають «про волю пісні».

«Смело, друзья!» Але пісня ридає,

«Смело, друзья!» Мов на смерть проводжає.

Страшно, який безнадійний той снів,

хто ж би під нього боротися вмів?

Ні, не про волю сей спів! Про неволю

плаче, й голосить, і тужить до болю

голос сумний, не вважа на слова,

плач погребовий слова покрива.

«Смело, друзья!» Се в тюрму чи на страту

хоче додати одваги брат брату?

Плаче беззбройний над братом-борцем так,

наче в землю ховає живцем.

Ох, коли іншої пісні не знаєш,

краще мовчи: се ж ти духа вгашаєш.

Чи панахиди вже править пора

в час, коли воля під прапор збира!

Знаю сей спів! він неначе отрута,

спів сей створила в кайдани закута

бідна душа. Ще-бо змалку труїв

всіх нас, уроджених в північ, сей слів.

Вроджені в злу розпачливу хвилину,

йшли ми в життя в передсвітню годину,

чули ми спів сей у кожній порі,

він нам казав: не діждеш до зорі!

Що вам до того, ви, вроджені зрання?

Личить співати вам пісню кохання

волі своїй, молодів та буйній,

рано співать панахиди по ній.

Хай процвіта ваша воля, як рута!

Нащо здалась вам та пісня-отрута?

Вже досхочу зажили її ми,

ви ж собі пісню створіте сами.

Пісню нову, щоб сіяла, як промінь,

щоб гомоніла й буяла, як пломінь,

так, щоб червона ясна корогва

з піснею вкупі творила дива!