Ось уночі пробудились думки:

«Спиш?» – мені крикнули і залюбки

кров мою пить почали, як вампіри…

П'ють без ваги, без жалю і без міри…

Ось налетіла одна промениста,

як метеор, безпричальна, ветвиста

і пролетіла… її не спинить…

Чую, що погляд мій гостро зорить,

пильно пронизує темряву чорну, –

не подолати її необорну!

Думка пролинула, зсунулась тьма,

ось уже ясної й сліду нема…

Тільки даремно горять мої очі:

тьму освітити немає в них мочі…

Темно… Ох, мучать як думи-вампіри!

Годі, лишіть! всею силою віри

я узброяюсь тепер проти вас,

слушний, бажаний настав тепер час.

Вірю я в правду свого ідеалу,

і коли б я тую віру зламала,

віра б зламалась у власне життя,

в вічність розвитку і в світу буття,

в вічність матерії, в світу буття.

власним очам я б не вірила й слуху,

я б не впевнялась ні тілу, ні духу.

Се ж бо для віри найвищая міра!

Думка питає: «І віра та щира?»

3.12.1905