Ой я постреляна, порубана словами,

душа моя на рани знемагає,

неначе стрілами і гострими мечами,

мене його рука здалека досягає.

Ой ви, слова, страшна, двусічна зброє,

спиніться, дайте спокій на хвилинку,

уже ж ми в серце ранені обоє,

хоч я не стала з ним до поєдинку.

Не стала я, ой ні, додолу впала,

мої слова не зброя, а ридання,

я вилила усе, що в серці мала,

стлумила тільки се одно благання:

«Добий мене, дай згинути одразу!»

Ох, як сей поклик з серця поривався,

та знала я, що тим завдам уразу,

і змовкла я, і голос мій порвався,

і заніміло серце. Краща доля

була тим лицарям, з сідельця збитим, –

по праву давньому була їм щира воля

гукнути: «Вбий мене!»… і – бути вбитим.

S.-Remo, 17.12.1901