Леся Українка

Обгорта мене туга, болить голова

Обгорта мене туга, болить голова,

Стіни й стеля гнітять, мов темниця…

Де ж ви, де, мої щирі, одважні слова?

Де поділась моя чарівниця,

Молода моя муза, і горда, й смутна,

Жалібниця-порадниця тиха?

Я ж без неї тепера така самотна

Серед сього безкрайого лиха.

Сеє лихо моє, мов туман восени,

Без краси-блискавиці, без грому,

Без раптового вихру буйної весни,

Що гуляє по гаю густому,

Навіть муза боїться вступити сюди,

В сей осінній туман небарвистий,

Кличе здалека: «Встань і за мною ходи

Тим шляхом, що сіяє сріблистий.

Кожна зірочка снігу нам буде в очах,

Наче справжняя зірка, зоріти,

Будуть зорі встилати розложистий шлях,

Наче шлях тріумфатора квіти.

Будуть сніжнії зорі таночки вести

З буйним вітром, мов коло дівоче,

Адже правда, моя вихованко, і ти

До зірок полинула б охоче?..»

Вабить, кличе далекая муза мене,

Мов гарячка наводить примари,

А навколо туман, наче море сумне…

Чом його не розвіють сі чари?

19.01.1897