О, не кори мене, любий, за мрії пpo славу,

не дорікай за жадобу тернів золотих,

сам ти в мені розбудив ту гадюку лукаву,

голос її засичав… а здавалось, навіки затих!

Чи ж не казав ти мені, що злетіла корона злотиста

з мого чола з того часу, як я до роботи взялась

тихої, смирної. Зникла поезія чиста

з тої хвилини, як спільна нудьга почалась.

Ти се сказав. І спалахнуло соромом чоло

так, наче ганьби тавро ти на ньому поклав.

Погляд блука неспокійний, шукає навколо:

де ж він, той терен злотистий, щоб знов ореол мені дав?