О, як то тяжко тим шляхом ходити,

широким, битим; курявою вкритим,

де люди всі отарою здаються,

де не ростуть ні квіти, ні терни!

Здалека вабить, мріє те верхів'я,

що так палає золотим пожаром!

Непереможно прагну я поставить

там високо червону короговку,

де й сам орел гнізда не сміє звить!

Як порива мене палке бажання

піти туди пісками, чагарями,

послухати гірської пущі гомін,

заглянути в таємную безодню,

з потоками прудкими сперечатись,

поміж льоди дістатись самоцвітні,

збудити в горах піснею луну!

Проводарем хай служить короговка,

нехай тримає на слизькій дорозі,

аж поки на верхів'ї не замає,

змагаючись проти гірського вітру.

Коли ж мене на півдороги стріне

важка лавина і впаде, мов доля,

на голову мою, тоді впаду я

на сніг нагірний, мов на білу постіль.

Хай по мені не плачуть смутні дзвони,

хай заспіває вільний, дзвінкий вітер,

закрутиться метелиця весела,

і зарояться сніжні зорі колом

і з поцілунками холодними закриють

мені палкі та необачні очі…

16.08.[1901]