Нитки промінні гай сплітають,
зі світлом погляд твій ріднять,
пташки зникати відлітають,
аж крила спалені димлять…
Розбризкують себе по краплі
в димучу далеч весняну.
Трава кладе зелені гапти
на стежечку уже лляну.
П’ю колір з проліска квапливо,
неначе мандрівничий джміль.
Щасливо, радосте, щасливо,
коли кружля по жилах хміль…
Поголубіла тінь стікає
чернечним кольором з пенька,
димить земля, як скибка сяйва,
в твоїх підсвічених руках…
О, не вистуджуйся ж ніколи,
ні з мови, люба, ані з слів,
бо навіть серце захололо
в колишнім сповитку снігів.
Я поклик ламаний і гнутий
уплів в березові гілки.
Чому мовчиш? Невже ж не чути,
як рвуться голосно нитки?