Одна — на стільки літ!
Один, та я не знаю…
Зав’язується світ —
і ні кінця, ні краю
протяжності його,
і вузол цей єдиний,
єдиний в нас глагол —
єднальний, серцевинний.
І в судний день скажу
його я перед Богом,
виштовхуючи ржу
із горла храмового.
Пощо мені кривить
душею та словами,
якщо урвалась нить,
ізсукана губами.
Розкручуй навпаки
ту жилу конопляну,
і на свої клубки
змотай судьбу урвану…
Там стільки вже кінців
і вузол на вузлові.
А нитка у руці
сучеться й рветься знову…
І слово, ні, слівце,
як горобець зі стріхи,
випурхує з кінцем
обірваного сміху…