Ну що я міряю? Не знаю.
Годину, день чи власний вік?
І починав з якого краю?
Від губ, від пучок, від повік?..
Поміж долонями весь простір,
поміж губами — голос весь,
безмежжя все — у високості,
і вся безмірність в слові «днесь».
Ну дві руки, ну десять пальців,
ну лікоть, крок, година, мить…
Та час як черепаший панцир —
його лиш можна розтрощить.
Але не зміряти ні частки,
ні цілокупності — нічим;
ніхто ні дрібки не привласнить,
як не затиснуть в жмені дим.
І чи правдива моя міра?
І чи не вітру я ловлю?
Обтяв об мітки власну шкіру
і кров злизав листком щавлю.
Числом обмежив свою долю,
зарубками відчленувавсь
від вічності, що подовкола,
і вилучив із неї час.
Та час, пощерблений трибками,
наче колона крейдяна,
кришився, розпадавсь грудками,
росла могила під ногами,
і глибшала височина.
Та перехлюпувавсь за межі
думками, голосом, життям
і бачив з крейдяної вежі,
що часу більше «тут», ніж «там».