Нотується вся радість на листку,
а на чолі — журба печаттю Каїна.
І пишеться все добре на піску,
а все лихе карбується на камені.
Все сонячне викреслює рука,
дощем чорнильним листя переписує,
ляга на плечі темрява важка,
над головою виростає високо…
Ще ні вершка не видно, ні піску,
ні шелесту не чути, ані голосу,
засвічено дорогу лиш баску,
і котиться прожите по ній колесом…
Слідом же листя кружеля сухе
у смужці світла,
у гінкому промені,
стирається все добре, а лихе
все глибшає, бо до душі прооране…
По суцвітті лиш солод виступа,
а гіркота розлита всюди широко.
Я низку літ прожив, немов проспав,
та ти мене збудила своїм вигуком.
І глянув я: химерні дерева
корінням чорним угорі гадючились,
світ ніби перекинувсь — в головах
лежав той камінь, що був
злом озвучений.
А в смужці чорній, в промені пітьми
кружляло листя мідяне, розпечене…
Котилось біле колесо зими,
що сходило мені тепер щовечора.