Діти, діти мої, чи я ж вас навіки втеряла?

За що покарана я? За те, що так гордо впевнялась

на дітей моїх любих, на їх чарівную красу

і на славний мій рід, що я з Прометея походжу?

Що ж, богине страшна, хіба діти мої, що ти вбила,

не найкращі були серед людських і божих дітей?

Вбити їх ти могла, а сплямити красу не здолала,

і, хоч у горе закована, все ж я дочка Прометея –

і милосердя для себе не буду я в тебе благати!

Хоч би й хтіла тепер ти мені милосердя подати,

вже б не змогла, бо скінчилася влада твоя надо мною.

Ось я стою, мармурова, в камінних кайданах,

тільки очі мої ллють потоки палющії сліз.

Сліз моїх зупинити не можеш ти, люта богине,

бо й прометеївська гордість безсила була проти них.

…Діти, діти мої! Мов живими я бачу усіх вас,

тільки постаті ваші в сльозах, мов проміння тремтять…

Ти, найстарша моя, в білих шатах, велична і пишна,

наче постать богині, була ти подібна до мене,

тільки тепера ніхто б не пізнав, що я мати твоя.

Мармур оцей не такою мене одягає тепера,

як була я тоді, коли поруч з тобою стояла.

Люба сестричка твоя, голубка, моя жалібниця,

гірко б заплакала, вгледівши бідну матусю,

впала б до третьої доні моєї у рідні обійми,

тая ж одважна була, і розсудлива, й тихо-завзята,

завжди готова усіх захистити одним своїм серцем,

тим-то до неї горнулись мої всі малятка,

сльози свої їй несли, вона ж дарувала їм усміх.

Любі мої! Ви і в горі, і в радощах все були вкупі,

наче троянди рожеві на кущику спільнім,

а брати коло вас, наче гілля троянди колюче,

всякому рану готові були заподіять,

хто б зневажив сестричок. Мій старший, найперший,

він був мов кедр на верхів'ї гори, негнучкий перед вітром,

Ох, чому і за віщо так марне загинула сила,

що братам додавала одваги і певності в бою?

Тихо схиливсь його брат кипарисом лагідним та смутним,

третій, молодший, мов плющ, його щільно руками обняв,

а наймолодший – мій вогник, багаття мов найдорожче,

як він востаннє спалахнув! вся батьківська кров обізвалась!

Він переможцем здавався в остатню хвилину життя!..

Всі полягли як один, тільки зброя та диски лишились,

он вони між покрасами донь, між ляльками маляток,

марні, зайві, хіба що на теє потрібні,

щоб викликати з очей моїх знову потоки раптові,

якби часом ті сльози спинились в камінних очах.

Ой, не спиняться, ні! будуть литись отак до загину,

а як вихор зненацька або землетрус мене скине,

камінь об камінь розіб'є, на дрібний пісок розпорошить,

то джерела гірські понесуть мене в море з риданням,

потім хвилі морські голоситимуть вік надо мною, –

і не вмре моя туга, мій жаль не загине у світі…

…Ох, якби ж хоч одно, хоч найменше зо мною зосталось,

те дитяточко любе, моє немовляточко рідне!

Може б, устонька гожі так міцно могли притулитись

до грудей кам'яних, що збудили б життя в моїм серці,

і гарячая кров поборола б холодний сей мармур,

і камінні сі руки, простягнені марне у безвість,

знов обняли б теє тільце злотисте і ніжне, мов квітка,

і камінні уста, що поблідли й склепилися в горі,

знов би могли цілувати ті оченьки, іскорки ясні.

Або вже б серце розбилось, і я б, як людина, сконала,

та не стояла б страшною потворою, каменем в тузі.

Мертва ж бо я і тепер, а тільки живі мої сльози…

30.06.1902