На небі пожежа західня палає.
Земля червоніє принадним рум'янцем.
Заснула вродлива, весела, щаслива,
І небо над нею темніє... стемніло.

І понад сонною красою стиха
Повіяло холодним вітерцем,
І блискавка німа, очей утіх,
Десь засвітилася і згасла. Манівцем

Простує повновидий... вище, вище,
І лампою посеред неба став,
І тихим, любим світом засіяв
Над мовчазною рівнявою степовою.

О степова картино ночі,
Сіяннє неба, сну землі!
Береш ти красотою очі,
Чаруєш серце й помисли мої.

Як степ розкинувся широко,
Заснув у сивім тумані,
Так я спокоюсь одиноко
В чужій, сумній, незнаній стороні.

Покину палицю старечу,
Та й годі хати вже шукать!
Забуду жизні колотнечу -
І тут в самотині заляжу спать.

Травою вітер не колише,
І в пишній, свіжій красоті
Земля, як мати, легко дише,
Голубить кволе серце сироті.

Квітки на ложе одиноке
Ллють-видихають з себе мед,
А небо зоряве високе -
Над ним золотоіскрявий намет.