Пантелеймон Куліш

Настуся

ІВАНУ ПИЛИПОВИЧУ ХИЛЬЧЕВСЬКОМУ

Як з тобою ми зустрілись
На шляху широкім,
Ти заглянув мені в душу
Своїм добрим оком

І порадив мене щиро,
Куди прямувати.
Довго йшов я, та й прибився
До рідної хати.

Не пійду я дальше хати,
Мій коханий брате;
Буду в хаті я співати,
На бандурі грати.

Ой чи в нас же в рідній хаті
Нічого згадати,
Нічим тугу розігнати,
Вгору дух підняти?

Наша хата була здавна
На всім світі славна, -
З того давна, як вітала
Короля Степана.

Убиралась наша хата
Пишними квітками;
Обливалась наша хата
Кров'ю і сльозами.

Вилітали з неї в поле
Орли за орлами;
Обгортали нашу хату
Литвини з ляхами.

Обгортали та вткали
Усім шляхами
Перед нашими шаблями,
Довгими списами.

Нашу хату турки й німці
За морями знали,
В нашу хату з усіх земель
Подарунки слали.

Було гучно, було бучно,
Та встав брат на брата, -
Ой замовкла, похилилась
Наша рідна хата.

Ой німує, ой сумує
Наша вбога хата.
Що багатий одцурався
Убогого брата.

Задзвоніть же в німій хаті,
Бандурнії струни!
Розкривайтеся, святії
Предківськії труни!

Оживи, красо дівоча,
В кобзарському серці!
Нехай серце усміхнеться -
І слізьми заллється.

Оживи, козацька славо,
У бандурних струнах, -
Нехай предки звеселяться
У забутих трунах;

Нехай мовлять живе слово
На всю Україну -
І ззовуть усю родину
У с?ем'ю єдину.

А ти, друже мій Іване,
Прийми мою дяку,
Що колись порадив щиро
Мене серед шляху.

За порадою твоєю,
Я прибивсь до хати, -
Годі по світу блукати,
Дороги питати!

2. ЗАСПІВ ДО ПОЕМИ
Нехай місяць із зорями
Дивиться у воду,
А я гляну-задивлюся
На дівочу вроду.

Любо місяцю з зорями
В воду виглядатись, -
Мені любо дівочою
Красою впиватись.

Любо місяцю з зорями
В воду поринати, -
Мені любо в дівочеє
Серце прозирати.

Нема ліпшого на небі
Над зорю в погоду, -
Нема кращого на світі
Над дівочу вроду.

Нема виду пишнійшого
Над зорі в півночі, -
Нема дива дивнійшого
Над серце дівоче.

3. ПІСНЯ ПЕРВА
І
Уродилася Настуся -
Любо подивитись,
Із личенька рум'яного
Хоч води напитись.

Уродилася Настуся -
Серце голубине.
Хто ж то єї кохатиме,
Як мати дитину?

Розпущу крилаті думки
По всій Україні, -
Нема пари статечної
Коханій дівчині!

Нема серця ласкавого,
Ні тихої мови
До любого залицяння,
Дружньої розмови!

Шкода, шкода чорнобривця
По степах шукати,
Що з рожею садовою
Докупи зв'язати!

По Вкраїні огні горять,
Під небо сягають,
Потягнуло степи димом,
Крюки в диму грають.

Поміж балок Жовті Води
Кров'ю червоніють;
По городах обгорілі
Дворища чорінють.

Повкладала серед поля
Шляхта спочивати;
Походжають в пишних шатах
Козаки чубаті.

ІІ
Процвітає в саду квітка...
О траво висока!
Закрий її, сховай її
Від людського ока.

Нехай єї сонце стиха
Світом обливає;
Нехай бджілка, божа втіха,
Над нею літає.

Нехай єї зорі кроплять
Чистою росою...
Недовго їй пишатися
Своєю красою.

Не сховає хвилястая
Пишної квітини, -
Не заступить стара мати
Любої дитини.

ІІІ
Ой у вдови Обушихи
Сіни на помості.
Наїхали до вдівоньки
Козаченьки в гості.

Молодії до присінок
Кониченьків в'яжуть,
А старії господині
Добривечір кажуть.

"Добривечір, паніматко,
У твою світлицю!
Нехай бог святий із неба
Назира вдовицю.

Пізнавай гостей незваних,
Чесна господине,
Що здалека завітали
До тебе в гостину.

Чи забула, паніматко,
Той веселий вечір,
Як ми з твоїм Опанасом
Вели дружні речі,

Дружні речі таємничі
Про козацьку зраду,
Що хотіли відомстити
Шляхті за неправду?

Чи забула, паніматко,
Той ранок понурий,
Як ти в військо виряджала
Воловії хури?

Обушихо-паніматко,
Сизая орлице!
Не дурно ти злила слізьми
Новую світлицю.

Тобі серце говорило
Про козацьку долю:
Виросли нові могили
По чистому полю!

Що в Кумейках, в Боровиці
Задержалось сили,
Те в Сулі зеленолугій
Ляхи потопили.

Потопили полохливих,
Завзятших напали,
Постріляли, порубали,
Кіньми потоптали.

Пішла туга по Вкраїні
Од хати до хати,
Та не вмерла з того жалю
Козацькая мати.

Вона сиріт на отецькі
Могили водила,
Як вставати-воювати
Піснею учила.

І кривавим слідом діти
В степи простували
Без гармат на Жовтих Водах
Ворогів стрічали.

Добували козачата
У шляхти гармати...
Помолодшала старенька
Козацькая мати.

Зазивала пишну шляхту
Під Корсунь в гостину...
Про ту учту слава трубить
На всю Україну.

Паніматко Обушихо,
Сизая орлице!
Знай же й ти про славну учту
У своїй світлиці.

Ой твого ми Опанаса
Добре поминали:
Пишну шляхту, як тих раків,
Руками побрали.

Привітай же нас, як мати,
Чесна господине:
Ми з Корсуня простували
До тебе в гостину".

ІV
Гучно, гучно у світлиці
Батьки розмовляють.
Любо їх сини Настусю
В піддашші вітають:

"Ой дівчино, дай нам, серце,
Водиці напитись.
Годі згагою у полі
Козакам томитись!

Нехай шляхту добивають
Яструби дзьобаті;
Наша втіха - карі очі,
Чорні бровенята".

Хилить вітер, хилить буйний
В дуброві квітину, -
Ваблять речі молодії
Вродливу дівчину.

І схиляються в дуброві
Верхи із верхами, -
Іззираються в розмові
Очі із очами.

То заграє, то заниє
Серце голубине...
Стережися, Настусенько,
Лихої години!

Схаменися, не дивися
На козацьку вроду;
Іди лучче з мосту кинься
У холодну воду.

Там до суду плавать будеш
Тихими ночами,
І козацтво необачне
Вабити речами.

Там, русалко, сміятись
Будеш із кохання,
А тут, щиро покохавши
Зв'янеш в безталанні.

Шкода квітку од лихої
Бурі закривати:
Мусить буря з неї пишне
Листя обірвати.

Процвітайте ж і зникайте
Квітками, дівчата:
На те родить вас, сердешних,
У болістях мати.

Процвітайте, не впиняйте
Серденько кохати.
На те вами, що зорями,
Любується мати.

Процвітайте і нам дайте
Ваших чар напитись:
Тільки й щастя на сім світі,
Що на вас дивитись.

4. ПІСНЯ ДРУГА
І
Ой давно була -
В непам'ять пішла -
Нещасливая година,
Що козацькою
Кров'ю святою
Червоніла Вкраїна.

Ой били ляхи
Наших козаків
Од Дністра до Стариці,
По всіх городах,
Селах, хуторах
Голосили вдовиці.

Ой була, була
Глибока Сула
Нашим трупом загачена.
Польщі служили,
Шляхті годили -
Там за все нам заплачено.

ІІ
Покидали наші
Воловії хури,
Манівцями та тернами
По домах сипнули.

Покидали в лозах
Спіжеві гармати,
У безлюдний степ московський
Мусили втікати.

Покидали в багнах
Воронії коні;
Слали свити через багна,
Втікали 'д погоні.

ІІІ
Тільки Дмитра Гуня
На Сулі зостався,
Між Сулою і Славутом
Валом обкопався.

Бився Дмитро Гуня
П'ять неділь з ляхами.
Не загине його слава
Поміж козаками!

Бився Гуня, бився,
Силами знемігся;
Похиливши короговки,
З Потоцьким мирився.

Сумно наші, сумно
По домах вертались
Що брати їх над Сулою
Спати повкладались.

ІV
І ти, Опанасе,
Хоробрий Обуше,
Серед бою кривавого
Оддав богу душу.

"Помираю, браття,
За рідну Вкраїну, -
Ой, пригледіть вдову мою
І малу дитину.

Ой Морозе, друже,
Мій названий брате!
Назирай орлиним оком
Сирітськую хату.

Не попусти шляхті
Над нею глумитись,
А я буду на тім світі
Богові молитись.

Щоб ізнов воскресла
Козацькая сила
І шляхетським клятим трупом
Дніпро загатила.

Маєш сина, брате,
Я - дочку єдину;
Як дійдуть літ, іспаруй їх
У добру годину".

Нехай кров Морозів
З моєю зіллється;
Звеселиться на тім світі
Гірке моє серце".

V
Десять рік минуло
Після того бою,
Як Опанас над Сулою
Поліг головою.

Щиро на тім світі
Богу він молився,
А старий Мороз із сином
По комишах крився.

Неволею нашим
Ляхи мир давали;
Розпустили по домівках,
По одинцю брали.

Брали, закидали
У замкові глибки;
Не ставало в них кайданів,
Забивали в дибки.

Ой дубові дибки,
Залізні кайдани!
По степах ви, по комишах
Наших розганяли.

Розліталось різно
Орли сизокрилі,
Молодих орлят на здобич
Налітати вчили.

Добре ж вони, добре
Вимахали крила.
Поки знову Україна
Бунтом закипіла.

Добре ж вони, добре
По степах шугали, -
Розпотрошене козацтво
Докупи скликали.

Триста коней з дому
З Гунею втікали;
Три тисячі до Богдана
У Січ прибувало.

Дві сотні з Морозом
По Дніпру спускалось;
Дві тисячі з Турещини
До Січі верталось.

Вернувсь Гуня з поля,
А Мороз із моря, -
Розлилися по Вкраїні
Козацькая воля.


"Ой ти, славний Гуне,
Друже мій єдиний!
Дав нам господь обнятися
На вольній Вкраїні.

Добре послужила
Нам старая сила:
Утікала від нас шляхта,
Штани погубила.

А тепер, мій друже,
Прошу тебе дуже:
Їдьмо - синові моєму
Знайдемо подружжє.

Кажуть, в Обушихи
Дочка - як калина.
Ой то ж синові моєму
Названа дружина.

Попаруєм діток,
Молодих орляток,
Та й заведем по пасіках
На ввесь літ остаток.

Нехай свіжим цвітом
Земля процвітає, А ми будем молитвами Добувати раю. Нехай рід наш родить, Ворогам на лихо, А ми собі, дідуючи, Повмираєм тихо. І будем дивитись Із божого раю, Як наш рід лукаву шляхту Під корінь рубає". VІІ Добре діди сиві Між себе рядили, Щасну долю молодим судили; У святу неділю, В обідню годину, В Обуших за столом сиділи. За столом сиділи, Покріпляли сили Із синами, гостьми молодими. Сини мовчазливі, Батьки говірливі, Мов голуби сиві - буркотливі. "Обушихо-нене! Сідай біля мене, - Обізветься Гуня довгоусий, - Як ти горювала, Дочку згодувала, Про все ти нам розказати мусиш. Од твоєї хати Неситої шляхти Не змогли ми, нене, одганяти: З малими синами Лугами, тернами Од напасти мусили втікати. Диво дивне стало - Недобитки встали Та й задали ляхам прочухана; А ще нам дивніше, Що вдовина криша Десять рік напасти не дознала. Ой хоч од напасти, Кажуть, не пропасти, Та не дай нікому знати її, боже! А то ж то вдовиці, Мавши у світлиці Любу доню, що в городі рожу!" VІІІ "Козаченьки, батьки мої, Крилатії орли мої! Козаченьки-небожата, Молоді мої орлята! Так судила божа воля, Щоб давила вас недоля, Щоб шляхетька своя воля Гнала нас із хати, з поля, Наш достаток забирала, Наш насущний заїдала, Наших діток-малоліток З доброго пуття збивала. Та не всіх же хижа сила Людоїдством застрашила, Не всім очі засліпила. Не всім серце задавила. Не задавить тому серця, Чий рід з давности ведеться, Хто, як пташка, з клітки рветься, Чия кров лилась і ллється За вкраїнське щастя-долю, За святу народну волю..." Пильно слухав сивий Гуня, З Морозом ззирався: Добрим словом, більш, ніж медом Солодким, впивався. А моторна господиня Кухлів доливає, Медову кипучу силу Словом заправляє. ІХ "Од Прип'яті до Синюхи Вславили тебе Обухи, Та не злотом рабованим, Не гонором купованим, Не гербами-клейнодами, А своїми пригодами. Вони в полі воювали І в неволі бідували; Вони в муках жартували, Жартом серце гартували. Що ми чули, не забули, - Тим же слідом прямували. Була буря - хилилися, Було лихо - молилися, Було горе - горювали, Та правдоньку шанували. В кого срібло, в кого злото Та шляхетськії клейноди, А в нас правда, правда-воля - Найлюбіша в світі доля. Згине срібло, в кого злото, Занедбаються клейноди, Тільки правда на Вкраїні По вік вічний не загине, Тільки правда, права воля Буде всім жадана доля..." Похитали головами Сивими старії: "Ой слухайте та навчайтесь, Діти молодії! Так нам прадіди мовляли, Од пращурів чувши, - Не глухе в нас було серце, Не глухії уші". Х
"Що змогли, ляхи з нас драли,
Худібоньку забирали,
Наші бджоли піддирали,
Наші ниви продавали,
Біднили нас постоями,
Харчуваннями, напоями.
Де нас люде шанували,
Там вони з нас глузували,
По-шляхетській гордували,
По-зброєцькій жартували
Як ви в полі стали лука, -
Стала дома жінкам мука
Як ви в полі стали орця, -
Не бачили жінки сонця.
Ой не знали ж ми одради,
Опріч предківської правди.
Ой не мали ж поради,
Ні науки, опріч правди:
Мов свята небесна сила,
Вона серце нам живила,
Як на світі жити - вчила,
Од напасті боронила.
Була буря - хилилися,
Було лихо - молилися.
Хилилися, та й не впали;
Молилися - волі ждали.
Ой дождались - ізорнули
З того пекла, де тонули.
Ой що нас по-вовчій рвали, -
Вовчим слідом повтікали.
Ой що в нас кров живую ссали, -
Власних скарбів одбігали.
Що над нами насміхались, -
Самі слізьми обливались.
Все ж то правда поробила,
Наша предківськая сила,
З давніх-давен завіщана,
Награда нам обіщана
Замість срібла, замість злота,
Замість гонору-клейнодів..."
Степенулись діди сиві
Од живого слова:
Розогріла старе серце
Гарячая мова:
"Так, паньматко, рідна сестро,
Дякуєм за мову!
Вип'ємо ж за нашу правду,
Народню основу!
Наливай нам кухлі повні
Медом, п'яним чолом;
Нехай в серце радість ллється
З твоїм любим словом!"

ХІ
"Козаченьки, батьки мої,
Крилатії орли мої!
У вас очі прозірливі, -
А в нас душі покірливі.
У вас рада серед поля, -
А в нас дома - ваша воля.
Ви б'єтеся - ми чуємо,
По домівках бідуємо,
Малих діточок доглядаєм, -
Доглядаєм, в чисте серце
Правду, воленьку вливаєм,
Доглядаєм, готуємо".
"Золоті у тебе уста! -
Ще Гуня озвався. -
Знав Обух, де в світі щастя,
Як з тобою брався.

І щаслива, певне, буде
Повік того доля,
Кому судиться подружжям
Люба твоя доня".
А у доні горить личко,
Що в лузі калина:
Перед нею - Морозенко,
Гарний, як картина.
"Ой закрий же мене, нене,
Нехай він не знає,
Як серденько трепечеться,
Мліє-омліває!"

ХІІ
"Козаченьки-небожата,
Молоді мої орлята!
Поки виросли в вас крила,
Рідна мати вас учила, -
Ой учила, наставляла,
Правих предків споминала.
Що ви чули, не забули, -
Тим же слідом полинули.
Козакуйте ж, процвітайте,
Та й нам слави уділяйте.
Козакуйте ж, прославляйтесь,
На нас любо оглядайтесь.
Як до нас ви завітали, -
Мов з могили ми устали.
Як до нас ви налетіли, -
Наче світ нам освітили.
Ой світіть же по світлиці
Бідолашній удовиці;
Медом кухлі ісповняйте,
Її мужа споминайте.
Пийте пиво, їжте страву,
Споминайте його славу.
Ой наш рід ведеться здавна;
Наша слава здавна славна;
Наша правда здавна права, -
Чиста, славна наша слава!"

5. ПІСНЯ ТРЕТЯ
І
Ой брязнули на дворі цимбали;
Озвалися у сінях бояри;
Заспівали дружки у світлиці;
Забилося серце у вдовиці.
Голубонька з голубничка лине:
Розлучають з матір'ю дитину, -
Розлучають, віночком вінчають,
Пишно, гучно поїздом рушають,
Не морськая кучерява хвиля
Із світлиці Настусю вхопила, -
Ухопили весільнії гості...
Жалься, боже, її молодості!
Взяли, взяли, мов із саду квітку,
Завертіли у білу намітку.
Наміточко, серпанок тоненький!
Жалься, боже, старенької неньки,
Що з дочкою ще не нажилася, -
Слізоньками гірко облилася,
Що дочкою ще не навтішалась, -
Сиротою у хаті зосталась
Чує, чує материне серце,
Яка доля доні доведеться
На хвилину щастя, на хвилину, -
Сумування буде до загину,
На хвилину з милим обнімання, -
Довгі роки горя-горювання
Чує серце, чує - не вміє сказати
Веселися, мати, утішайся зятем!
Славний Морозенко на всю Україну
Ізнайшов у тебе у хаті дружину.
Бився Морозенко на народну волю, -
Дякуй, мати, богу за щасливу долю!
Бився Морозенко, козакам на диво, -
Дякуй, мати, богу, поки будеш жива.

ІІ
Простяглись, пішли далеко
Луги за лугами;
Красується зеленими
Річка берегами.
Що недавно по тій річці
Застави стояли,
По заставах орандарі
Мито з людей брали.
Ще недавно берегами
Стояли будинки;
В тих будинках погибали
Наші українки:
Од схід сонця до півночі
Тонку пряжу пряли,
Пряли, ткали та шляхетські
Скрині наповняли.
Ще недавно діди сиві
Млинів доглядали
Та з унуків розмір брали,
Панові зсипали.
Ще недавно по три корчми
Стояло на милі
І щоглами одзначались
Високі могили.
Взялись димом гостроверхі
Шляхетські будинки;
Виглядають із-за печищ
Білії хатинки.
По дворищах будинкових
Пасуться телята;
На рушники та на хустки
Білять біль дівчата;
"Беле наша тоненька!
Як ми тебе витчем,
Пов'яжемо білі руки
Своїм чорнобривцям.
Беле наша тоненька!
Люба наша праця!
Годі, годі клятій шляхті
Із дівчат знущаться!"
Нема застав, нема мита!
Везіть, люде, жито;
Сипте розмір не на шляхту -
На свою громаду.
Понастромлюйте на щогли
Голові рандатські,
Нехай з вітром розмовляють
Про порядки панські!
Повходила кров у землю, -
Земля пишним цвітом
Ізкрасила усі трави,
Де шляхту побито.
Закричали страшним криком
Всі луги й діброви
Та й замовкли, - ведуть люде
Тихії розмови,
Як по-божому, святому
Жити на Вкраїні,
Осягати під левади
Вольні займанщини.
Заняв Гуня займанщину,
Заняв Мороз другу,
Та й осіли пасіками
Край темного лугу.
А святую б?атьківщину
Оддав Мороз сину,
Нехай веде в стару хату
Любую дружину.
Ой дознала стара хата
Од рандарства лиха,
Та не кинула оселі
Мати Морозиха
Любо вітами старими
Груші хату вкрили,
Що діди й баби на спомин
Унукам садили
"Утішайся ж молодими,
Мати Морозихо!
А ми будем дідувати
По пасіках тихо,
Будем собі дідувати,
Господа благати,
Щоб одвів усяке горе
Од твоєї хати.
Поки в церкву переробим
Костьольні руїни,
Нехай богу будуть храмом
Пасіки-пустині.
А про свято ми до тебе
У хату заглянем;
Як жили ми, горювали -
За кухлем спом'янем".

ІІІ
Що ж було з добре, що ж було за любо
У старій, дідизній Морозовій хаті,
Як серцем-душею раділа-дивилась
На молоду пару Морозиха-мати!

Що ж було за щастя, що ж була за втіха
Обушисі-тещі, вдові одинокій,
Як зрана в неділю приїде одвідать
Родину єдину, доню яснооку!

Посідають любо за столом дубовим.

Стара господиня ставить кінву меду.
Широку, квітчасту козацьку-лицарську
Зачиняє Гуня з Морозом беседу.

Гарні-ненаглядні діди сивоусі,
Мов голубів пара, сивих-волохатих,
Буркочуть-говорять, мов у дзвони дзвонять.
Ззирається мовчки із матір'ю мати.

Гарні, наче в срібних образи віночках,
Батьки військовії на покуті сяють.
Поважне обличчя, святії розмови,
І очі, мов зорі, тихо, любо грають.

ІV
Голубко Настусю,
Не кажи матусі,
Яке горе твоє серце чує...
Чує воно, ниє,
Та сказать не вміє,
Що йому недоленька готує.
Хай мати не знає,
Що вже в тихім раю
Під квітками шелестить гадюка;
Хай вона забуде,
Яка тобі буде
Неминуча, невимовна мука, -
Невимовна мука -
Із милим розлука;
Розставання - серця розивання;
Розмова ночами
З німими стінами;
На постелі - в домовині спання.

V
Діди сиві, говірливі,
Голубоньки буркотливі!
Буркоче, говорите, -
Яке ж лихо ви творите!
Живе слово ви сієте, -
Яке ж лихо тим дієте!
Коло жінки Морозенко
Не сідає вже близенько;
Не дивиться Морозенко
В очі карії пильненько;
Із ослона зривається,
За рушницю хапається;
Обтирає він рушницю,
Заглядає в ладівницю,
Чи всі кулі, всі набої...
Озирне ясную зброю,
Сяде мовчки, крутить уса,
Не спогляне на Настусю,
Понуриться, вийде з хати,
Стане свистом коня звати:
"Ой коню мій Бусурмане!
Нудьга тобі жити в мене,
По леваді походжати,
З річки воду попивати.
Годі, коню, смутно ржати,
Підковами землю рвати!
Тобі нудно на отаві, -
Мені нудно жить без слави,
Ой без краси козацької,
Без заслуги лицарської;
Що без слави серцю туга.
Тобі тісно у леваді, -
Мені душно жити в хаті,
Ой пора нам погуляти,
До козацтва завітати.
Розплету я тобі гриву -
Всім козаченькам на диво;
Уберу я тебе, коню,
В щирозлоту, ясну зброю.
На степах ми виростали,
Понад морем грасували,
В орла крил ми позичали,
В моря сили здобували,
Прилинули на Вкраїну,
Будем битись до загину!
Не загине наша слава:
Доб'ємося до Варшави,
А в Варшаві нашу славу
Ми посадимо на лаві,
Нехай шляхту вона судить,
Наших предків з гробу будить
І, призвавши перед пани,
Поскидає з них кайдани, -
Поскидає з них кайдани
І залічить в душах рани.
Люба жінко! Рідна мати!
Годі жити з вами в хаті!
Треба шляхту добивати,
Предкам рани заживляти.
Нехай предки сплять без болю
На кривавім ріднім полю,
Нехай слава проводжає
Чисті душі їх до раю.
Наша слава, наша правда
Нехай буде їм награда
За ті муки, що терпіли
Од колиски до могили!"


"Ой що ж се ти, милий,
Думаєш-гадаєш?
Мабуть, мене, молоденьку,
Покинути маєш?

Коня обнімаєш,
За гриву хапаєш;
Кличу тебе серденятком -
Ти недочуваєш.

Моє серденятко,
Кохання єдине!
На край світа за тобою
Пташкою полину.

Ой рубайся-бийся,
Боєм веселися,
А на мене молоденьку,
Хоч раз озирнися.

Будеш кров ворожу
Із піском мішати, -
А я буду хустиною
Тобі піт втирати.

Будеш серед бою
Згагою томитись, -
Я подам тобі з криниці
Водиці напитись".

VІІ
Навернулась в Морозенка
Теплая сльозина, -
Пригорнулася до його
Вірная дружина.

Пригорнулась... "Розступися.
Наша мати-земле!
Я дознала в світі щастя, -
Буде, буде з мене!

Лучче мені заміміти,
В домовині тліти,
Ніж кохання, мою душу,
Із рук упустити!"

VІІІ
Ой не сокіл з високости
Низенько спустився, -
Морозенко в карі очі
Любо задивився:

"Ой чи вам же, оченята,
Слізьми заливатись?
Лучче ж маю грекосієм
На ввесь вік остатись!

Занедбаю для вас славу,
Завзяття лицарське,
Величайся, кому любо,
У піснях кобзарських;

А я з милою зостанусь,
Мов у тихім раю,
І коня на круторогі
Воли проміняю!"

ІХ
Молодосте-чарівнице!
Хто тебе не знає?
Чого ж серце замирає,
Як тебе згадає?

Тепле, тепле кубелечко
Ти йому звивала,
В божім раї квітки рвала,
Його чарувала.

Зачароване, заснуло, -
Сни чудові снились...
Чом же вони не справдились,
Як очі одкрились?

Не для тебе, Морозенку,
Воли круторогі!
Нехай орють, гречку сіють
Брати твої вбогі.

А ти будеш Україну
Орати списами
І по полю сіять волю
Вражими тілами.

Будеш сіять, поки ляжеш
В полі спочивати.
Буде битись в сиру землю
Старенькая мати.

Розірветься з болю-жалю
Серце голубине;
Заспіває-заридає
Уся Україна.

6. ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА ДО ПОЕМИ (БРАТУ ТАРАСОВІ НА ТОЙ СВІТ)
У пахарській хаті
Україна мати
Обох нас родила;
У чистому полі
На одному лоні
Обох нас пестила;
Однакові пісні
Обом нам співала,
На єдине діло
Обох споряджала.
Розійшлись ми різно
Дітьми молодими,
Зустрілися пізно
Між людьми чужими.
Вкупі працювати
Брат із братом брався;
Що одна в нас мати,
Ти не догадався.
Братався з чужими,
Радився з чужими,
Гордував словами
Щирими моїми.
І на той світ вибравсь
Із сем'ї чужої...
Зоставсь я без тебе
Круглим сиротою.
Що ж мені чинити?
Як у світі жити,
Щоб душі живої
Не занапастити?
Чи мені по тобі
Сумом сумувати,
Чи твою роботу
Взяти докінчати?

Докінчаю, брате,
Не загину марне, -
Втішу Україну,
Матір безталанну.
Усміхнеться, брате,
Запалакана Мати,
І любо їй буде
Дітей спогадати:
"Різно, діти, різно
В світі пробували,
Та єдину душу
Удвох вони мали.
Різно, діти, різно
По світу блудили,
Та на одно діло
Душу положили".

 

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle