Пантелеймон Куліш

Великі проводи

ПІСНЯ ПЕРВА
І
Ой чого, чого
В славнім Гадячі
В усі дзвони задзвонено?
Ой чого, чого
Усі могилки
Корогвами закрашено?
Попи співають,
Свічки палають,
Козаки шабельками лискають.

Ой кого, кого
Пишним поїздом
У почеті привезено,
Вороного коня,
В сріблі-золоті,
За труною приведено?
Пани й панята,
Дуки, княжата
З'їхались труну проводжати.

Ой хто ж бо то, хто
На сиру землю
Пав у чорнім оксамиті?
Тяжко старому
Зоставатися
Сиротою на світі!
Є кому меди
І вина пити,
Нікому очей веселити.


ІІ
Годі тобі, годі,
Пане Рарожинський.
У сиру землю биться:
Ще ж бо ти на світі,
У похилих літах,
Не зовсім одиниця.

Не заливай, батьку,
Примерклого ока
Гіркими сльозами:
Єсть у тебе втіха -
Дочка ясноока
З чорними бровами.

Ой вона від жалю
Як степова квітка
Під росою, схилиась.
А на її красу,
На пишну уроду
Вся молодіж задивилась.


Схилилась над братом,
У чорних серпанках,
Як верба над водою;
Усім взяла очі,
Усім взяла серце
Молодою красою.

ІІІ
Під страшну негоду,
Через Жовту Воду
Не знайшли пани броду;
Помер молоденький
Панич Рарожинський,
Повернувши з походу.

Не низьким поклоном
Низове гультяйство
Паненя привітало:
Воно йому в груди
З довгої пищалі
Подарунок послало.

Чи то степи й балки,
Глибокі байраки
Красним маком процвітають:
Чи то хмельнищане,
Втікачі-панщане
Червону кров розливають?


Застукав Хмельницький
Гетьмана Калину
Із Потоцьким під Стебловим, -
Дякують панове
По костьолах богу,
Хто вернувся здоровим.

Ой уже ж Хмельницький
На всю Україну
Зичним голосом гукає:
"Гей, хто не хоче
Шляхті догоджати,
Хай до мене прибуває!"

Гудуть хлібороби,
Як весняні бджоли:
"Ой що маємо чинити?
Чи нам манівцями
За Дніпро втікати,
Чи ще шляхті послужити?

Уже ж ми служили,
Уже ж ми й робили,
Та що маєм за послугу?
Запродало панство
Наше тіло й душі
Орандарям у наругу!"

ІV
Ой у Лубнях крутоярих,
У високім замку,
Сидить пишний князь Ярема
На тисовім ганку.

Насупився князь Ярема
Все листи читає.
"Враже хлопство! Хамське кодло!" -
Раз по раз гукає.

"Наряджайте драгонію,
Лаштуйте гармати!
На всіх шляхах, перевозах
Поставити чати!

Усі стежки по яругах
Поперетинати.
А піймавши утікачів,
На палі вбивати!

На розпуттях шибениці
Славити по полю.
Щоб завчасу вгамувати
Ледачу сваволю!"

V
Кличе пишний князь Ярема
Поперед себе Голку, -
Молодого отамана
Панцерного полку.

"Пане Голко! ти вірністю
Своє ім'я вславив:
Тим я тебе серед шляхти
Високо поставив.

Хоч родився ти від козака,
Та шляхетну душу
В твоїх речах і учинках
Шанувати мушу;

Бо не дурно ти зо мною
З'їздив чужі краї:
Розумнішої людини
Над тебе не маю.

Вірний Голко! тепер тая
Година настала,
Щоб твоя душа шляхетна
Сонцем засіяла.

Занедужав Рарожинський,
Поховавши сина,
А тим часом закипає
Бунтом Україна.

Гадячане перші встануть:
Завзятії люде!
Як не впиним того хлопства,
То щось лихе буде!

Оце ж мушу сусідові
Допомогу дати
І тебе послать у Гадяч
Рейментарювати.

Честь велика! Уся шляхта
Завидує збоку.
А за вірність дамо тобі
Награду високу:

Дамо тобі крулевщизну
У Липовім Броді,
І будеш ти, з ласки сейму,
Шляхтич на загроді".

Уклонився пан отаман,
Засіяли очі:
"Я більшої, ясний князю,
Милості не хочу.

Аби мені панам своїм
Добре догодити
І від них ласкаве слово
Собі заслужити".


Чого ж се ти, Голко,
Чого ж се ти, друже,
Одійшов од князя
Та й зажуривсь дуже?

Чи ти зажурився,
Чи ти загадався, -
Хто ж би то по тобі
Дорозумовався?

Глибокий колодязь, -
Тільки дно блищиться:
Твоя думка глибше
У серці таїться.

Глибокий колодязь,
Води не достати:
Тебе не збагнув би
Ні батько, ні мати.

Глибокий колодязь,
Не сягне ключина:
Тебе не збагнула б
І вірна дружина.

З панами ти виріс,
Панам сподобався
І рідного батька
Змалку відцурався.

Панським тебе мати
Личком наділила,
Бо в панських будинках
Тобою ходила.

Уродлива мати,
Як намалювала,
Бо в панських будинках
Вона пробувала.

Чого ж тебе серцем
Козаки шанують?..
Козацьку натуру
Вони в тобі чують.

Як заграєш в полі
На воронім коні, -
З тобою, Голко,
Козаченьки роєм!

Як виїдеш збройно
Граничить границі, -
Вони за тобою -
Що вольнії птиці!

Вірно Голка, вірно
Свойому пану служить...
Чого ж його серце
Потай усіх тужить?

З веселої учти
Голка утікає,
І панська шаноба
Його не втішає.

Ой б'є-розбиває
Щука-риба ряску?
Не вважає Голка
На дівочу ласку.

Летить орел в небо,
Розпустивші крила:
З козаками Голці
Розмова не мила.

По синьому морю
Лебідь виринає:
Не простацьку Голка
Думку собі має...

VІІ
Пішла-повилася
З Лубень крутоярих
Дорога розлога...
Обняла козацьку
Безоднюю душу
Велика тривога.

"Де ти живеш, славо,
Праведне лицарство,
Де тебе шукати?
Ой ще ж тебе, славо,
На вік не явили
Високі палати.

Ой чи то ж то слава
Велика заслуга,
Щоб свій рід підняти?
Чи то слава славная
На божому суді,
Щоб люд рятувати?

Ой із'їздив-звідав
Я чужії землі,
Розуму набрався;
Ой бачив я славу
Понад синім морем -
Я в їй закохався.

Ой шумлять байраки,
Луги Низовії
Буйними вітрами:
Ой настало врем'я,
Настала година
Розмовлять з панами.

Ой буде розмова
У чистому полі
Довгими списами:
Гей, пишнеє панство,
Шляхетне лицарство!
Розквитайтесь з нами!

Ой буде розмова,
Гарматная рада
Огнем, порохами;
Напишемо листи,
Вічні договори
Гострими шаблями!"

VІІІ
Їде Голка чистим полем
На воронім коні;
За ним повчок панцерників
У ясненькій зброї;

За ним слуги молодії,
Вози скарбованії;
Під білими попонами
Коні дорогії.

Блищить шабля козацькая
Від срібла та злата;
Зрядив його пан ласкавий
Як рідного брата.

Горять в полі, против сонця,
Сукні-єдамашки:
"Не забувай, вірний слуго,
Княжецької ласки".

"Не забуду, не забуду!
Хіба жив не буду!
Ой я вам, вельможне панство,
За все вдячен буду:

І за те, що панські очі
Й панські брови маю;
І за те, що свого батька
Змалку відбігаю;

І за те, що моя мати
Пішла за водою,
Породивши паненятко
В лузі над Сулою;

І за те, що ви достатком
Мене наділили,
Награбивши, наздиравши
З рідної Вкраїни.

Ой Яремо, пишний князю!
Не дивись звисока:
Не засліпиш сріблом-злотом
Козацького ока!

Було мене в чужі землі
З собою не брати,
Коли хотів з мене слугу,
Дворянина мати.

Було мене не пускати
На тайні розмови
До тих людей, що по світу
Ширять розум новий.

Ой ти, князю, в єзуїтів
Учивсь панувати.
А я учивсь у тих людей
Братів рятувати.

Заковані брати мої
В шляхетські статути...
Пора, пора поскидати
Невольникам пути!"

ПІСНЯ ДРУГА
І
Серед гаю, під горою,
Старий дуб стоїть;
З-під кореня того дуба
Криниця дзюрчить.

Дзюрчить-біжить криниченька,
Наповня ставок.
Над тим ставком нахилився
Вишневий садок.

Похила хатиночка
З садка визира.
В тій хатинці проживає
Бабуся стара.

Сама соб як мізинець,
Кругом гай шумить
Полягла трава висока:
Нікому косить.

Чий же то в траві високій
Протоптаний слід?
Носять діти-онучата
Бабусі обід.

Бабувати вона ходить
До добрих людей,
А зимою у запічку
Вовну в них пряде.

Там дітвора з повитухи
Не зводить очей,
Слухаючи пісень її
Та старих річей.

Як водиця із-під дуба
У ставок біжить,
Так бабуся з маленькими
Дітьми бубонить.

А весна-красна настане -
Вона знов у гай,
Знов до дуба підгірнього,
Бо там її рай.

То не квітки між травою,
То - думки її:
Як спогляне, то й згадає
Радощі свої:

"Цвіте ясний, цвіте красний!
Не довго цвітеш;
На хвилину, милий боже,
Щастя нам даєш.

Ой сон-траво і ти зоре!
Густіше бриніть,
Де дружина моя вірна
Під явором спить.

А ти, водо дзюркотлива!
Течи із ставка
У Сулу зеленолугу...
Там моя дочка.

Русалкою покутує
Розум молодий,
Що не втекла, необачна,
Лихої біди.

Передай їм, дзюркотонько,
Плач довічний мій,
Матерніми слізоньками
Личко їй обмий.

Козаченьку-безбатченку!
Ти - крадений цвіт...
Цвіти ж собі і красуйся
На весь божи світ.

Ой, як я тебе не бачу,
На серці печаль;
А побачу твою вроду -
Візьме серце жаль:

На послугу, на утіху
Панству уродивсь,
І від роду козачого
Навіки одбивсь".

ІІ
Ой блиснула грімниченька,
Густу хмару розриваючи:
Засіяли козаченьки,
Дубровою проїжджаючи.

Попереду пан отаман
Показує їм доріженьку.
Кінь вороний, сам молодий, -
Чого ж клонить він голівоньку?

То не маки процвітали,
Густу траву іскрашаючи:
То козаки луку вкрили,
Кониченьків попасаючи.

Ой не журись, бабусенько,
Що ти в світі одинокая:
Єсть у тебе, стара нене,
Родинонька ясноокая.

Ой не голуб затуркотав,
У віконце добиваючись:
Загомонів козаченько,
Любим словом озиваючись.

ІІІ
"Куди їду - не проїду
Похилої хати:
У тій хаті пробуває
Моя рідна мати.

Пробуває одинока
Сирота-бабуся.
Вона мені - рідний батько
І рідна матуся.

Ой ти мене, бабусенько,
В колисці хитала;
Над малою дитиною
В будинках співала.

Ти зо мною розмовляла
Тихо вечорами,
Мою душу наповняла
Щирими словами.

Спали речі чарівничі
У душі хлоп'ячій,
Прокинулись, розвинулись
У думці козачій.

Над хвилястими морями
Живуть, мамо, люде;
Зміркували, зрахували,
Що з козака буде.

Тії люде, моя нене,
Твою річ святую
Розжевріли в душі моїй,
Як іскру живую.

Не турбуйся, моя рідна,
Що я в пана вдався:
Знала доля, на що козак
Панам сподобався.

Ой у тебе кругом хати
Тихая дуброва.
А у Лузі Великому
Гучная розмова.

Ой у тебе по садочку
Метелики грають,
А із Лугу Великого
Орли вилинають.

Вилинули сизі орли
В Корсунь на Вкраїну,
Оживили-воскресили
Козацькую силу.

Козаченько-безбатченко
Шляхті прислужився,
Що, границі граничивши,
Він у славу вбився.

Ой викине він ту славу
Корогвою в полі,
Ззиваючи невольників
До вольної волі.

Буде панству з його слави
Вічний упоминок:
Повтікають-позбігають
З високих будинок.

Благослови, рідна нене,
Старими руками,
Щоб вороги в полі мліли
Перед козаками.

Благослови, бабусенько,
Святим своїм словом,
Щоб до тебе я вернувся
Із войни здоровим.

Не хочу я на Вкраїні
Паном панувати
І пихою безталанним
Жалю завдавати.

Я підкину підвалину
Під твою хатину
І введу в неї убогу,
Молоду дружину.


Заспіває-засіяє
Гай навкруги хати,
І доживеш з нами віку,
Як рідная мати.

ІV
У старого дуба
Холодна водиця
Стиха корінь підмиває:
Про Жовтії Води
І про Корсунщину
Повитуха мовчки знає.

Коли б не дітвора
Малими ногами
В траві стежку протоптала,
То пташки співучі
І бджілки гудючі
Новину б їй розказали.

Про Жовті Води
І про Корсунщину
Шепче вітер по дібровах.
Не з однії буди
Повтікали люди,
Не один пустує бровар.

Про Жовтії Води
І про Корсунщину
Дітям сни чуднії сняться:
По всій Україні
Всяке зрозуміло,
Що час на ляхів підняться.

Ой заходить сонце
За холодну хмару,
А небо огнем палає;
Старенька бабуся,
Здіймаючи руки,
Щирим серцем промовляє:

"І благословляю,
І бога благаю,
Щоб фортуна в полі нам служила,
Щоб несите панство
І хиже рандарство
Козацькая сила одоліла.

Як же будеш, синку,
У чистому полі
За панами конем уганяти,
Не раджу я, синку,
Тобі кров людськую
Річеньками марне проливати.

Нехай побиває
Вороженьків наших
Всьогосвітняя позора,
Що по всьому світу,
По всіх добрих людях
Ходить із двора до двора.

Буде з тебе слави -
Предківськую землю
Унучатам повертати;
Буде з тебе слави -
Вельможнеє панство
З України позганяти.

Ой нехай же тебе
Божий син намножить
За твою козачу вдачу!
Може, доживу я,
Що на Україні
Людську воленьку побачу.

Може, доживу я,
Що в старенькій хаті
Загучать скрипки й цимбали
І звичаєм добрим
Ти діток згодуєш,
Як ми своїх годували.

Коли ж не побачу
Козацького війська
Під білою корогвою,
То надію теплу
Понесу у серці
В домовину із собою.

Коли ж не хитати
Мені правнучати,
Як тебе колись хитала,
То й то мені радість,
Що я тебе в військо
На ворогів проводжала!"

ПІСНЯ ТРЕТЯ
І
Вельможний рід Рарожинських
Початку не має:
Як розжився, збагатився -
Ніхто не зазнає.

Може, ще тоді, як Каїн
Завидував брату
Судила їм сліпа доля
Здобичу багату.

Може, предки умочали
В людській крові руки...
Забули те, занедбали
Вельможні унуки.

Паненятами рождались,
Панами вмирали;
З високої високості
На люд позирали.

І хилилась уся шляхта
Під панськую руку,
Оддавала дітей своїх
У двірську науку.

Тим дворянством пишаючись,
Училася шляхта,
Як достатком та гонором
Пережважить брата;

Як підданську нахиляти
Шию під кормигу;
Як саджати бунтовників
У темну хурдигу.

Царювали Рарожинські
В шляхетській громаді,
Старші в війську, самовладні
На сеймовій раді.

І із роду в рід привикли
Себе поважати:
"Кому робить, кому служить,
А нам - панувати.

Сам господь нам указує
Владичню роботу:
Хилить під нас братів-шляхту
І хамську темноту.

З ким зотнемся на границі -
Він нам помагає,
Із роду в рід Рарожинських
Добра розширяє.

Так судилося на небі,
Щоб роди старинні
Уставляли суд і правду
По всій Україні.

Ой як з давніх було часів,
Так повинно й бути:
Не здоліє того ладу
Ніхто повернути".

ІІ
Ой правду мовляли
Вельможні панове,
Нехиблену правду,
Поки не гукнули
Луги і дуброви
Про козацьку зраду.

Закрутилась круто
Зелена хмелина,
Звившись на тичину;
Огласило хлопство
Шляхту брехунами
На всю Україну.

"Шкода казнодіям
З високих амбонів
Простолюддя дурити!
Ой годі вам, браття,
Шляхетському богу
Ладанами курити!

Ой зберімось, браття,
У чистому полі
На спасенну науку.
Станьмо одностайно,
Подаймо брат брату
У тяжкій пригоді руку".

І вже ідуть різно,
І вже гудуть грізно
Чорні хмари з громами.
Насупилось небо,
Сяють лискавиці
Усіма сторонами.

І вже не одного
Розчахнуло громом
Кучерявого дуба...
Втікайте, панове,
В Польщу з України:
Буде вам велика згуба!

У Гадячі славнім
На Йвана Купала
Громова стріла впала:
У панський будинок
Людська поголоска
Новину страшну примчала.

У Гадячі славнім
Посеред базару
Красне полом'я палає:
Ой то козак Голка
Із панцерним полком
Навкруги людей збирає.

У Гадячі славнім,
На велике свято,
Костьоли мовчать-пустують:
Ой посеред ринку
Козаки охочі
На возі воза риштують.

Чого притаїлись
Попи із жидами
У склепах з мертвяками?
Ой високо має,
На сонечку сяє
Корогов між козаками.

"Ой ви, козаченьки,
Ви, хижацькі слуги,
І ви, вбогі гречкосії!
Ой годі вам, браття,
Неситому панству
Хилить під кормигу шиї.


Ой хапайте, браття,
Хто кий, хто дрючину
На вельможную спину,
Вирятуймо, браття,
З тяжкої неволі
Свою рідну Вкраїну.

Ой годі вам, браття,
Жито засівати
По шляхетському полю.
Гей, зорімо, браття,
Свою предківщину
Та засіймо святу волю".

ІІІ
Оце Голка серед ринку
З возів покликає.
Любо корогов княжецька
Над козаком грає.

Червоною китайкою
Пишно вози вкриті.
Стоять мовчки гадячане,
Мов у землю вриті.

Давно, давно таких річей
Не чула Вкраїна:
До землі всіх прихилила
Лихая година.

Поглядає брат на брата,
А батько на сина:
Чи вже й справді підніметься
Уся Україна?

Чи вже справді розкуються
Невольникам руки
І визволять батьків сини
А дідів унуки?

"Розкуються, розкуються,
Тільки всі вставайте,
На шляхетські хитрі речі
Й грізьбу не вважайте.

Розкується, поскидає
Кайдани Вкраїна,
Аби у всіх була воля
І дума єдина.

Розкується, і довіку
Вже того не буде,
Щоб на пана працювали
Неволею люде.

Брати мої, зачинайте
Великеє діло:
Ставши в лави, підступайте
Під панський мур сміло.

Не вважайте, що глибоко
Він у землю врився:
Хто б устояв против миру,
Ще той не родився.

Предки ваші неволею
Той мур мурували, -
По цеглині розібрати
Вам завітували.

Не страшна смерть, хто надії
На долю не має,
Кого ворог, як той ворон,
Клює-заїдає.

Слава тому, хто поляже
За вбогого брата
І унукам перекаже
Вставати на ката.

А проте прошу вас, браття,
Ладу мого ждати
І порядком, по-лицарській
Під мур підсутпати.

Може, шляхта схаменеться,
І попросить згоди:
Не бороніть, - хай втікає
За дніпрові води.

Хай втікає та накаже
Вельможним панятам,
Щоб не важились буяти
По убогим хатам.

Низько стоять хати наші,
Вгору дух палає, -
Не минеться напаснику,
Хто нас насідає!"

ІV
В обідню годину
На Йвана Купала
Сумно, сумно в Рарожинських
У будинку стало.

Старий Рарожинський
На ліжку конає,
Його дочка-одиначка
З жалю омліває.

З великого роду
Одна зостаєтсья...
Зупинились в очах сльози,
Серденько не б'ється.

Чорна потороча
Молитви читає,
За дукати болящому
Гріхи відпускає.

Що пан ні накоїв
З молодого віку,
Довгополий відпускає
Однині й довіку.

Чи то, як козацтво
По тюрмах конало,
А козачки неволею
Постіль панам слали;

Чи то, як панове
Гамували бунти
І під шляхту позаймали
Козацькі грунти.

Чи то, як з Потоцьким
Сільський люд карали,
Від Ніженя до Києва
На палі саджали, -

За все довгополий
Панові прощає
І до раю панську душу
З миром одпускає.

V
В обідню годину
На Йвана Купала
Сумно, сумно в Раржинських
На подвір'ї стало.

Радить шляхта раду,
Ставши кругом ганку;
Викликає на пораду
Вельможну панянку:

"Ой що нам, вельможна
Панночко, чинити?
Не здолієм проти хлопства
Замку боронити.

Повтікали з замку
Козаки надвірні,
Малолюдком зосталися
Слуги наші вірні.

Хоч же нас і обмаль,
Та все ж чиста шляхта, -
Умирати ми готові
За пана і брата!

Чесне панібратство
Дорожче нам плати, -
За ваш гонор і здоро'я
Раді ми вмирати!

Шляхетською кров'ю
Вали позливаєм,
Благородним нашим трупом
Рови зарівняєм.

Нехай по всіх землях,
Де пани панують,
Про шляхетську нашу зацность
Вельможнії чують.

Батьки й діди наші
Рід ваш підпирали,
Вони з вами хліб-сіль їли
І меди пивали;

З вашого достатку
Брали щедрі дари:
Через вас вони від сейму
Крулевщизни мали.

Нехай же вбачає
Вся вельможна шляхта,
Як стоять дворяне вірні
За пана і брата!"


Ой крикнула лебедонька,
Крилом воду розбиваючи;
Озвалася ясна панна,
Згорда руку простягаючи:

"Ой славні браття шляхто,
Наші слуги незаплатнії!
Не вважайте на мій смуток,
На мої очі заплакані.

За хмарами дощовими
Горить-сяє ясне сонечко;
Ой від жалю великого
Розпалалось моє сердечко.

Одна, одна, як зернятко,
З мого роду я зосталася;
Найвищая, найкращая
Мені доленька досталася.

Сідлай мені, пан конюшний,
Коня мого довгогривого:
Поведу я вірну шляхту
На козака бунтовливого.

Удармо вступним боєм,
Усі купою поляжемо:
Як стояти за свій гонор -
Вікам дальшим покажемо!"

VІІ
Похилились в темнім лузі
Калинові віти:
Заплакала вірна шляхта,
Як малії діти.

"Панно наша, доле наша,
Красо всього краю!
Не на землі тобі б жити,
А в божому раю.

Ой веди ж нас, ясна зоре,
У чертог преславний,
Де сіяють перед богом
Твої предки славні.

А щоб ворог не втішався
По нашому згоні,
Справимо твойму панотцеві
Пишні похорони.

Як порине у твій замок
Каламутна річка, -
Горітиме в темнім склепі
Восковая свічка.

Як кинеться хиже хлопство
Пити панські вина, -
Злетить в гору увесь замок,
Як легка перина.

Із льохів, будинків, стаєнь,
Із хлопського трупа
На дворищі Рарожинських
Стане чорна купа.

Хай уп'ються гайдамаки
Винами-медами, -
Заростуть їх хижі кості
Терном-бур'янами.

Ой про нашу чесну славу
Буде мир гриміти,
А про зраду їх лукаву -
З гадом гад шипіти.

Ой про шляхту у світлицях
Проречуть гетьмани,
А про хлопство у темницях -
Ланцюги й кайдани".

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
І
Ой загули талимбаси мідяні,
Ой заржали кониченьки вороні;
Стара брама усміхнулася,
Що ворота одімкнулися.

Ой злинула лебідонька із гнізда;
Грає конем Рарожинська молода:
Білі шати, золотії береги,
Сиплють іскрами каміння дорогі.

"Ой іду я, іду до шлюбу,
На вашу, воріженьки, згубу!
Ой заграно мені і забубнено,
Тільки мене не полюблено,

А сама я женихів своїх люблю -
У серденьку, як у пеклі, потополю.
Горить-кипить гірке серденько моє...
Ой усім вам, женишеньки, місце є!"

ІІ
Ой в Гадячі, серед ринку,
Ревнули гармати...
"Не нам, шляхто моя вірна,
Від хлопства втікати!"

Ой лискає в чорних хмарах
Зубчаста грімниця;
Хто ж то в'ється між димами,
Як біла орлиця?

"Дозволь, батьку, із жупана
Срібний гудзь зірвати!
Ой не візьмуть чарівницю
Козацькі гармати.

Ой у тебе, отамане,
Замовна рушниця:
Наші кулі одвертає
Панна-чарівниця.

Ой ти знаєш, отамане,
Всяке характерство:
Шкода, шкода товариства,
Любого братерства!"

Окрилася шляхта димом,
Рушниці гримають;
Гадячане, як снопики,
По землі лягають.

Окрилася шляхта димом,
Крізь дим огонь сяє;
Лискавкою між лавами
Панночка літає.


Ой не важся, пане Голко,
Панну зустрічати:
Зачарує семип'ядну -
Не втрапиш стріляти.

Ой не важся, пане Голко,
Панну наїжджати:
Зачарує гостру шаблю -
Не влучиш рубати.

Ой не важся чарівниці
У вічі заглянуть:
Обомліють бистрі ноги,
Рученьки зав'януть.

Прорубався пан отаман
До панни близенько, -
Заблищали карі очі,
Тьохнуло серденько...

"Гей козаки-товариші
Панцерного полку!
Оступіте у три лави
Отамана Голку.

Розвертайте по-лицарській
За лавою лаву:
Розточимо з усіх боків
На панів облаву.

Чи то ж слава - на капусту
Зсікти жменю шляхти?
Ой лучче нам їх руками,
Як курей, забрати".

Ой закинув пан отаман
Що рибалка сітку:
Ускочила Рарожинська,
Як пташка у клітку.

Трепечуться у неводі
Карасі червоні;
Ні до втеку гордій шляхті,
Ні до оборони.

Ой наш Голка за морями
Характерства вчився;
Ой хто б його переважив,
Ще той не родився.

Та не гаразд, пане Голко,
Не гаразд ти робиш,
Що з поклоном низесеньким
Панну з коня зводиш.

Коли б тобі, отамане,
Та не занедбати
Підкинути підвалину
Під бабину хату!

Коли б тебе чарівниця
Не зачарувала
І завзяття козацького
Не загальмувала.

ІІІ
Западає низько
Червонеє сонце
У пили та в тумани.
"Ой стійте, не риньте
У шляхетський замок,
Брати мої гадячане!

Ой злетів пугач
На високу браму,
Та, як пугу, та пугу!
Ой чує, чує
Козацькеє серце
Якусь великую тугу.

Ой не дурно, браття,
Виїхала шляхта
На останній грець з козаками:
Мабуть, начинила
Склепи будинкові
І підкопи порохами".

Не слухають хлопці
І батьки старії,
Ринуть на здобич велику.
Ой багато люду,
Бідолах убогих,
Укоротить собі віку!

Виводять хлоп'ята
Коней у наряді,
Виносять панські риштунки,
А сірома вбога,
Будинки, дейнеки
П'ють коштовні трунки.

Ой запало сонце
В пили та в тумани, -
Хмари полом'ям палають:
Ой у останнє
П'яні бідолахи
Веселих пісень співають!

ІV
Ой місяцю маю!
Не світи з-за гаю,
Нехай ясно серед ночі
Купало палає.

Нехай кругом грища
Темна ніч наступить;
Нехай кожне приголубить,
Кого вірно любить.

Ой заховав місяць
Молодії роги;
Потемніли стежки в полі
І биті дороги.

Купальні дівчата
Через огонь скачуть,
А матірки із батьками
По убитих плачуть.

Співають дівчата,
Як у дзвони дзвонять,
А понурії панове
Побитих хоронять.

Чорна потороча
До панів побралась.
Кому печаль, кому горе -
Поторочі радість.

Укрила ніч темна
Кривавії жнива.
Кому печаль, кому горе -
Чорному пожива.


Стиха чорний, стиха
Сповідає панство,
За людську кров обітує
Небеснеє царство.

Стиха чорний, стиха
Хлопство научає, -
Ой хто сіє головами,
А він зажинає.

V
Не для тебе, Голко,
Молодецькі жарти:
Взявши мушкет, коло панни
Додержуєш варти.

То не голуб сизий
Круг голубки ходить:
Пан отаман із панянки
І очей не зводить.

Бережися, Голко,
Дівочої речі,
Щоб панянка не влестила
Твого серця грече.

Бережися, Голко,
Дівочої вроди.
Щоб не випустив ти панства
За Дніпрові води.

Не вберігся Голка
Краси молодої,
Сідлав панам потай ради
Воронії коні.

Не вберігся Голка
Тихої розмови:
Наготовив панам зброю
У темній дуброві.

Крикнув опівночі
Півень кукуріку!
Не побачать гадячане
Сіроми довіку.

Крикнув пугач пугу!
Земля застогнала,
Заревла її утроба,
Огнем запалала.

Панськії будинки
Під небом літають,
А панове із Гадяча
У Лубні втікають.

Обернулось грище
На страшну тривогу,
Присвічує красний півень
Втікачам дорогу.

Чи ясно, чи темно -
Жваво втеком чешуть,
Тільки коні воронії
Підковами крешуть.

ПІСНЯ П'ЯТА
І
Блиснула зоря;
Біліють поля
Під холоним туманом.
Чого зібрались
Старі дейнеки
У дуброві за станом?

Блиснула зоря,
Біліють поля,
Почина небо сіяти.
"Ой не гаразд нам,
Старим головам,
Молодого послухати.

Ой наш отаман
Високо літа,
Та сідає низенько:
Що як віск розтав,
За слово оддав
Рарожинскій серденько.

Ой чи на те ж брати наші
Під небо літали,
Щоб глянули із-за хати,
Як пани втікали?

Ой чи на те їх по полю
Жують сіроманці,
Щоб наш Голка прислужився
Вродливий панянці?

Усе поле, всі дуброви
Вороння обсіло,
Розношує наші кості,
Клює наше тіло;

А панове, з ласки Голки,
В Лубнях бенкетують
Та з Яремою на Гадяч
Потуги готують.

Нехай же їх привітає
Із шибениць шляхта...
Викопаймо вражих дуків
Із могил проклятих!

Отаману молодому
Тепер панна сниться:
Любо буде на слуг її,
Вставши, подивиться!

Хай слухають шибеники,
Як вороння кряче,
Як удова по мужеві,
Син по батьку плаче.

А на Голку-верховода
Зберім чорну раду, -
Хай зупинить красним словом
Людський жаль-досаду!

Чи так легко заплакані
Очі утирати,
Як панянці потай ради
Коника сідлати!

Чи так любо зрадникові
У стовба стояти,
Ой як любо ясну панну
На коня саджати?"

ІІ
На дейнеках босоногих
Кармазини сяють;
Шабельками шлахетськими
Будинки лискають.

Не бояться завзятії
Панцерного полку;
Бубнять в бубни, визивають
На чорний суд Голку.

Вийшов Голка серед ради,
Вклонився низенько.
Коло його панцерники
Лавами близенько.

"Брати мої рідні,
Шановна громадо!
Маєте ви козацьке завзяття,
Та не тим завзяттям -
Силою сліпою -
Визволяться усі ваші браття.

Брати мої любі!
Тоді слобониться
Від панів неситих Україна,
Як в усіх убогих
І в усіх заможних
Буде воля і дума єдина.

Бачите ви добре,
Як пани лукаві
На погибель вас у замок заманили.
Не йняли ви віри
Мойму характерству,
Та й багато люду марне погубили.

Моє ж характерство
Не на те здалося,
Щоб людську кров дурно розливати:
Навчивсь я науки,
Щоб людей від муки,
Не гнівлячи бога, визволяти.

Ви чорную раду
На мене зозвали -
Стою перед вами, в вашій волі,
Не те мені страшно, -
Старшно, що без мене
Не буде вам у походах щастя-долі.

Знайте, браття, підкопана
Уся Україна -
Від Гадяча до Глухова,
З Лубень до Любліна.

Підкопалися панове
Під люди необачний
З того часу, як постригся
В ченці Сагайдачний.


Під церкви з будинків панських
Прокопані ходи -
На упадок і погибель
Темному народу.

Підійметесь, розіллєте
Кривавії ріки,
А прийде час - провалитесь
В страшну тьму навіки.

Не про те нам треба, браття,
Ой не про те дбати,
Щоб шляхетським білим трупом
Поле устилати.

Треба пильно тих лукавих
Ходів дозирати,
Що йдуть з палат та до церков,
З церков у палати.

Як освітим денним світом
Тії темні ходи,
Тоді тільки буде користь
Із Жовтої Води, -

Буде користь з Солониці,
З Альти, з Корсунщини:
Не запряжуть у кормигу
Пани України!

Не моя ж се, чесне браття,
Не моя наука:
Іде вона од Ісуса -
Від діда до внука.

Що хотіте, те й чиніте, -
Я у вашій волі,
Тільки прошу - не згубіте
Вкраїнської долі!"

ІІІ
Зашуміли в лузі
Дуби кучеряві.
Загукали гадячане
На дейнецькі лави:

"Ой ви, волоцюги,
Розбишацькі діти!
Гей, лучче б вам по комишах
Низових сидіти;

Лучче б доглядати
Муравського шляху
Та московському купецтву
Завдавати жаху;

Лучче б вам з лихихи
Жити ушкалами,
Аніж раду радувати
З нами, козаками!


Буде з вас, що наших
Батьків підманили,
На кривавій Солониці
Голодом морили.

Буде з вас, що шляхту
Дурно дратували
І з лукавим Остянином
В степи повтікали.

Не слухайте, браття,
Хижого бурлацтва;
Хай пан Голка порядкує
У нашім козацтві.

Молодий він сокіл,
Та жваво літає:
Де спуститься - вражу шляхту
За чуби хапає.

Візьми, Голко, стягу
І бунчук у руки, -
Визволь, визволь хліборобів
Із панської муки.

Займай, пане Голко,
Шляхетськії коні, -
Визволь, визволь Україну
З тяжкої неволі".

ІV
Добре було б, добре
Жити на сім світі,
Коли б можна було діла
Одного глядіти.

Була б з нас громаді
Праведна послуга...
А то вкралась козакові
У серденько туга.

Між козацтвом Голка
Мов по пущі блудить,
І коника вороного
Під собою пудить.

Ой чи тобі, Голко,
Отаманувати,
Чи до Лубень крутоярих
Дорогу верстати.

Та впасти до ніжок
Панні молоденькій,
Розпороти білі груди,
Показать серденько?

"Ой глянь, панно, в серце,
Чим воно палає, -
Що другого, панно, Голки
У світі немає..."

Марне слово, марне,
Чужая дружино!
Ой хто в панстві уродився -
Що тому Вкраїна?

Марне твоє, Голко,
Серденько палає:
Хто родився недоляшком,
Той лихом сконає.

"Ой серце гаряче,
Огненная душо!
Чим же я вас погасити,
Де втопити мушу?

Погашу я серце
Панськими сльозами,
Утоплю огненну душу
У боях з ляхами.

Погашу я серце
Працею тяжкою,
Затоплю огненну душу
Дякою людською.

Вороги лихії,
Ви сліпії люде:
Не знаєте, яка користь
З мене миру буде.

Не на те піднявсь я,
Щоб кров розливати:
Я піднявся, щоб темноті
Очі осіяти.

Прокинься, Вкраїно!
Вже сонечко сходить...
Годі, годі недолюдкам
Миром верховодить!"

ПІСНЯ ШОСТА
І
Ой усяке на сім світі
Про своє гадає:
Хто про долю України
Та про славу дбає,

А хто з брата у захисті
По дві шкури лупить,
А як інший, то й прилюдне,
Що попаде, цупить.

Величалися дейнеки
Будинковим лупом;
Поставляли шибениці
З викопаним трупом.

І, попившись, сумували,
Що жиди з кагалу
До приходу панцерників
Усі повтікали.

"Чорти батька зна, - мовляли, -
Що тепер чинити!
Як і царство небеснеє
В бога заслужити!

А киньмося лишень, браття,
По склепах церковних:
Там багато на шляхетстві
Перстенів коштовних.

Та й якого ката будуть
Пани там лежати.
І страшного того суду
Мов у просі ждати?

Ге! замкнуто!.. Колякою
Під двері підперто!
Мабуть, старшно запорозьких
Гайдамак і мертвим.

А кете лиш, підкотіте
Під церкву гармату:
Вона зараз нам очинить
Мертвецькую хату".

"Гвалт! рятуйте!" - із-за дверей
Жиди закричали.
"Отака ловись, панове!" -
Та й зареготали.

Регочутья гайдабури,
Гармату риштують,
Від радощів під собою
І землі не чують.

"Отепер-то, пани-браття,
Дождались ми панства,
Ще й у бога заслужимо
Небесного царства!

Отепер-то полатаєм
Свої драні боки:
Постоли будуть сап'яні,
Шовкові волокни!"

Ой торохнула-ревнула
Мідяна гармата, -
Захиталась, відчинилась
Мертвецькая хата.

Повалило з хати димом,
Мов у гуті з груби;
Мов голова Одамова, -
Вищирила зуби.

Посипалась цегла, вапна;
Двері, мов у пекло,
Роззявились, розширились...
"А що, жиди? Тепло

Натопили ми вам хату?
Не так, як, бувало,
Ми в холодних ваших корчмах
На лавах конали!"

Мовчать жиди, анітелень,
Нігде не озвались;
Тільки ветхі домовини
Скрізь порозкривались.

Виглядають жовті кості -
Чи вже наступила
Та година страшенная,
Що душу томила, -

Душу вбогу, задавлену
Ізмалечку панством,
У вічну тьму заманену
Хитрим якимсь царством?

Сумно стало гайдамакам,
Сумно між гробами,
Мов мерці до них озвались
Мертвими устами.

ІІ
"Люде добрі! ось дивітесь:
Жидівська намітка!
Утікала та й втеряла
Чортова жидівка.

Гляньте, в дверцях зав'язнула!
Сі дверці на хори.
Ой там вони, вражі сини,
Ой там людомори!"

Стрепенулись, поринули
В церкву гайдабури ,-
Застогнали, заплакали
Церковнії мури.

Притаїлась із жидами
Ходачкова шляхта.
Коло батьків та матірок
Діти - як циплята.

Притаїлись попи й дяки,
Що панству служили
І по-панській неписьменну
Простоту дурили.

"Ага! ого! - загукали
На їх гайдамаки. -
Так ви усі сюди збіглись,
Державські собаки!

Добре, жиди! добре, шляхто!
Добре, довгополі!
Будуть жнива в нас рясніші,
Ніж на панськім полі.

І за се вам дякуємо,
Що ви свої тлумки
І скриньки всі позносили
Нам на подарунки.

А що, жиди: чи важче вам
Золото втеряти,
Чи свої погані душі
До чортяк послати?

Бачте, до чого доводять
Ваші кляті карби,
Що самі нам позносили
Незліченні скарби!

А ти, шляхто ходачкова,
Пани окономи,
Людські п'явки безсердечні,
Дрібні грошолови!

Ви з жидами накладали,
Їх робом ходили,
То з пархами й поляжете
У одній могилі.

А за те, що в вас жидівська
Удача ледача,
Домовиною вам буде
Утроба собача.

А що ж вам, бровки кудлаті,
Маємо сказати?
Ви самі в церквах привикли
Людей поучати.

А виходь лиш, поторочо,
На амбон високий, -
Чи й до слова, як до їжі,
В тебе рот широкий?"

Не злякалась потороча,
Стала на амбоні:
Казать казань поторочі
Ніхто не боронить.

Отця й Сина мугикнула,
Ще й Духа Святого:
"Ой слухайте, пани шляхто,
Пророчого слова!

Розкувалось хиже хлопство,
За гріхи шляхетські, -
Нехай справлять уостаннє
Великдень зброєцький.

Ой викує на їх шляхта
Сталевії узди, -
Ой не вийде хамське кодло
До суду із нужди!

Ой викує на їх шляхта
Залізні кайдани, -
Махатиме хамське кодло
До суду ціпами!"

Ой як грюкне оружина
Із довгого дула, -
У широкий рот попівський
Засвистала куля.

Застогнали живі люде
І в склепу шкелети;
Заблищали списи, шаблі,
Загули мушкети.

ІІІ
Хто ж то в церкву увалився
Із панцерним полком?
"Стійте, стійте, людоїди!" -
Крикне грізно Голка.

Ой труситься в темнім борі
Звір від рику лева:
"Чого тобі, отамане,
Чого від нас треба?

Ой се наша здобиченька!
Наш се заробіток!
Наша вдача! наше щастя!
Козацький пожток!"

"Огляньтеся, навіжені!
Триста самопалів
Плече з плечем... Моргну усом -
Ляжете снопами!

Ви на раді мали волю,
А я - після ради:
Моє слово має силу
Цілої громади.

Хто звелів вам, хто дозволив
У церкві буяти?
Чи таким же, як ви, людям
Церкву руйнувати?

Зруйнувавши, наробите
Мусору та пилу,
Та й ляжете собаками
В собачу могилу.

І тому, хто єї словом
Умів руйнувати,
Не дали у три дні нову
Церкву збудувати.

На крові його будують
Капища нечисті,
А по світу ходить-тужить
Дух його пречистий.

Збудується церква нова,
Під небо знесеться,
Як істини вічне слово
На весь мир проллється;

Як забудуть братів браття
Мужиками звати;
Як у всіх нас на Вкраїні
Одна буде мати".

Ой не впинить душі Голка,
Річ, як повідь, рине...
Хто ж то її зрозуміє
На всій Україні?

Понурились гайдабури
В землю головою,
Почухали потилицю,
Махнули рукою:

"В тім, отаман, твоя воля, -
Хай мур зостанеться,
А що шляхті та жидові,
То вже не минеться!"

"Не дозволю кров людськую
Марне проливати!
Хай втікають, куди знають,
До польської шляхти.

А добро, що наздирали
З убогого люду,
На потреби військовії
Обернене буде".

"Еге-ге! так отакої
Вмієш ти співати?
А, бодай же більш нікому
Сього не чувати!

Хіба ж тільки в бога й світу,
Що в твоїм віконці?
Ще ж не згасло галаганом
Козацькеє сонце! Зоставайся ж із жидами Та з мотлохом панським, А ми будем промишляти Звичаєм козацьким. Зоставайся, добром нашим, Як жид, розживайся, Та з-за Дніпра, із-за Богу Гостей сподівайся!" ІV Позаймали гайдамаки Усі балки і байраки, Всі дороги степовії І всі стежки луговії. Від Лубень до Кременчука Була шляхті й жидам мука. Ні пробитись, ні прокрастись, Ані в грубі заховатись. Що ні шабля, ні рушниця Против них не помічниця; Що ні сукні, ні шкатулки Від хижацтва не влизнули. Обернули гайдабури Панські хати в кучугури; Пожар кров'ю поливали, Панські трунки попивали, В панські гуслі вигравали, У сап'янцях танцювали, Закаблуки відбивали. Позаймали волоцюги Всі провалля і яруги. Де могили, де прикмети, Там чатують їх бенкети. На кониках вигрвають, Шабельками повертають, Панцерників проклинають, - Хмельницького виглядають. V Уже ж чорна галич Із усього світу На Вкраїну позліталась; Де було бурлацтво, - Лугарі, дейнеки, На поживу, на гульню збиралось. Ворони з грачами По звалищах грують, А по пустках вовки завивають; Кречети з орлами По шляхах шумують, Шибеникам очі виїдають. Не стало бурлацтву Шляхетського лупу: Всі будинки вже поруйнували; Здирали одежу По склепах із трупу, В тогосвітніх шатах походжали. Оце вам, панове, Пізняя наука, Що ви людським потом кубів доливали: Се вам побудила Пекельная мука - Упирями з гробів повставали! Пийте, упиряки, Живу кров шляхетську, - Суду вам за те не буде: Про вашу одвагу, Силу молодецьку Співатимуть із роду в рід люде. Тільки посумують, Слухавши тих співів, В пізні часи, рідний брат із братом: Що їх пращур тихий, Богобоязливий Стався шляхті безсердечним катом. Може, тільки двоє На всю Україну, Задзвонивши сумно у бандурні струни, Оплачуть "срамотню Давнюю годину", Як ви розбивали келепами труни. ПІСНЯ СЬОМА І Ой по Лубнях крутоярих, У високім замку, Сидить пишний князь Ярема На тисовім ганку.
Не читає князь Ярема
Листів іздалека:
Перетяв усі дороги
І стежки дейнека.

Ой приходять до Яреми
За вістями вісті:
Повтікало драгонії
Тисяча і двісті.

Повтікали, поскидали
Шапочки рогаті,
Та наділи козацькі
Кучми волохаті.

Широкая околиця
І вершок низенький
Плавле-тоне в помийниці
Як гнилі опеньки.

Похилиста шапка-кучма
Із верхом червоним
Скаче, крутиться, басує
На воронім коню.

Годі тобі, пишний князю,
Ловити рарогів:
Пора тобі вибиратись
В далеку дорогу.

Годі соболя держати
На срібнім ланцюзі:
Ой уже ж твоя княгиня
У великій тузі.

Годі, князю, за границі
З Москвою змагатись:
Пора з Лубень зо всім кодлом
В Польщу вигребатись.

Мав ти, князю, із дороги
Ченців завертати:
Прийшлось тобі у козацтва
Дороги питатись:

"Ой козаки! як до Польщі
Втрапити з обозом?
Що по Дніпру ви палите
Усі перевози?

В Кременчуці, у Черкасах,
У Каневі, в Ржищах
Стоїте ви залогами
В старих таборищах".

"Нащо тобі, пишний князю,
Дороги питати?
Лучче тобі манівцями
З Лубень простувати.

Ой до тебе, пишний князю,
Збіглась уся шляхта:
Червоніє навкруг тебе,
Як червчана плахта.

А між тими втікачами
Рарожинська панна,
Ясноока чарівниця,
На ввесь Гадяч славна.

Вміла вона від козацтва
Вночі утікати,
То зуміє й тобі, князю,
Дорогу вказати.

А ми тебе зустрінемо
Не раз і не двічі,
Та заглянем гарматами
Тобі, князю, в вічі.

Веди, князю, за собою
Коней табунами,
Щоб було чим поділитись
На прощання з нами.

Бери вина, меди й пиво
У бочках дубових,
Щоб було чим привітати
Козаків рейстрових.

Бери шати дорогії,
Сукні-єдимашки,
Щоб було чим запобігти
Козацької ласки.

Бери, князю, срібні кубки,
З золотом шкатули,
Щоб ми твого проводжання
Довго не забули:

Проводжали ми Ярему
З Лубень до Прилуки, -
Добре, добре нагрівали
Коло його руки!

Проводжали ми Ярему
За води дніпрові, -
Поміняли своє рам'я
На жупани нові.

Проводжали-рахували:
Чи його пускати,
Чи в таборі до гармати
Його прикувати?"

Ой настала твоя, князю,
Остання година:
Збунтувалась навкруг тебе
Уся Україна.

ІІ
Не бугай не круторогий
В отарі гуляє;
Князь Ярема крізь козацтво
Дорогу верстає.

Ой не мед-п'янеє-чоло
Бочку розриває:
Князь Ярема із шляхтою
Хлопство розганяє.

Ой не пиво на продиво,
Іграючи, кисне:
Князь Ярема із шляхтою
Гайдамацтво тисне.


Бережися, пишний князю,
Дніпрової води:
Не стинайся з козаченьком
Княжецької вроди!

Козак Голка по Вкраїні
Шуляком шугає;
Де крутнеться - горде панство
Як птаство втікає.

Козак Голка сшива сотні
На живую руку:
Породила його мати
На панськую муку!

Ой де стане - земля тане -
Підкопи рикають;
Куди гляне - трава в'яне -
Вороги зникають.

ІІІ
"Ой ви хлопство тупориле,
Безумнії глави!
Невдогад вам, як ми, панство,
Добуваєм слави.

Єсть у мене у обозі
Голений хавтурник;
Ой він мені у напастях
Великий заступник.

Вивіз я його із Риму,
Від отця святого;
Ой він знає, як скрутити
Голку молодого.

Бо на сповіді спасенній
Панночка сказала,
Кого серденьком дівочим
Щиро покохала.

Покохала необачна
Ворога лихого
Браттів-шляхти, віри, церкви
І отця святого.

Покохала бідолашна
Та й захорувала
І в недузі від прелата
Тайни не сховала.

Так господь нам посилає
Поміч несподійну,
Що ми служим костьолові
І папіжу вірно.

Ось побачите, що зможе
Права віра в бога:
Утікати нам поможе
Козацька залога.

А як бог дасть, що з обозом
Дніпро перебудем,
То ще й Голку на розправу
У руки добудем.

Його кров'ю гарячою
Змиєм гріх дівочий
І виставим шибеника
Перед ваші очі!"

ІV
"Чи то справді, пани браття,
Чи уві сні сниться,
Що наш Голка перед князем
У шанцях тісниться?

Чи то справді, пани браття -
Не ймем очам віри, -
Що наш Голка у наметі
Плаче над папіром?

Малесеньке, тонесеньке,
Пописане криво,
Та з отаманом хоробрим
Чинить таке диво!

Ой панове! се ж писала
Панна чарівниця!
Як нам Голку відходити,
Що князя боїться?"

"Отамання сивоусе!
Ви вік звікували,
Та гіршого над всі горя -
Любощів не взнали.

Отамання сивоусе!
Ви вік звікували,
Солодшого над всі щастя -
Любощів не взнали.

Ой риштуйте ви гармати,
Мортири бомбові,
Тільки дайте мені глянуть
На чорнії брови.

Ой стріляйте та рубайте
З ранку до півночі, -
Дайте, дайте мені глянуть
У любії очі.

Ой велика серцю радість
Ворога зломити,
А ще більша, а ще вища -
Щиро полюбити.

Ой велика душі мука
Із світом прощатись,
А ще більше, а ще гірше -
Дружини зрікатись.

Отамання сивоусе!
Чиніть мою волю:
Гей, поставляйте ви чати
По чистому полю.

Нехай густо зачатують
Битую дорогу,
Щоб ніхто не зміг чинити
Князеві тривогу.

Хай Ярема з упокоєм
Дніпро перебуде,
Ні одного скарбового
Воза не позбуде.

Хай втікає із нащадком
В добрую годину:
Не вертатись йому з Польщі
До нас на Вкраїну!"

Ой вволили старі волю
Голки молодого,
Не зосмілились промовить
Отаману й слова.

V
Ходить Голка над водою -
Тяжко серце б'ється;
Його ворог, його лютий
З радощів сміється.

Ходить Голка та сумує
Серцем одиноким;
Його ворог опинився
За Дніпром широким.

Позирає на сей берег,
Потирає руки:
"Завдам, завдам козакові
Страшенної муки!"

Ой не радуйсь, пишний князю,
Що закинув удку:
Ходить Голка та голубить
Високую думку:

"Кличеш мене, моя зоре,
На тайну розмову, -
Не почую я довіку
Коханого слова!

Ой оглухну, занімію,
Згніту свою душу,
Серце льодом заморожу,
Мовчки вмерти мушу.

Дорога ти мені й рідна,
Серденько дівчино,
А дорожча і рідніша
Мати Україна.

Не почую... бо не зможу
Серця зупинити,
Не побачу... не здолію
Я без тебе жити.

Ой широко, ой глибоко
Думкою займаю,
А ще ширшу, а ще глибшу
Я надію маю.

Де посіяти, зростити
Благодатну волю,
Як не в нас на Україні,
На кривавім полю!

Ой засію я надії
І думи високі
У козацькій, у лицарській
Натурі широкій.

Ой нехай мої надії
Будуть мої діти:
У серденьку гарячому
Любо їх носити.

Розпинались добрі люде,
Щоб у раї жити,
А мені - аби не зникли
Мої діти з світу.

Ой то рай мій, вічне царство,
Награда від бога!
Не бажаю я від його
Кращого нічого".

ПІСНЯ ВОСЬМА
І
Брат на брата гострить шаблю,
Наступає боєм, -
Величає його панство
Витязем, героєм.

Брат від брата утікає,
Криється в хатині, -
Узиває його панство
Хамом на Вкраїні.

Чиє ж діло перед богом
Праведне, високе?
Кого любо озирає
Небеснеє око?

Ой чи тих, що після праці
Гуляють з панами,
Ой чи тих, кого за працю
Вінчають тернами?

Нехай своїх вихваляють
Панове з трибуни,
А про наших заіграють
Бандурнії струни.

Нехай своїм кукли ставлять
Царі та княжата,
А про наших бідолашних
Заплачуть дівчата.

Ой не довго тобі, Голко,
Голубить надію,
Що Вкраїна вже не піде
В лиху різноцію.

Рано, рано ти, мій орле,
Піднявсь воювати,
Необачних, безталанних
Розуму навчати.

Сієш, сієш на Вкраїні
Ярую пшеницю, -
Лиха доля родить-плодить
Нікчемну метлицю.

Сієш правду, сієш розум
І світ передвічний, -
Байдуже! їх потороча
Тягне в морок вічний.

Довго, довго Україна
Сліпа й глуха буде:
Засліпили й заглушили
Лукавії люде.

Ой закрийтесь, ясні очі,
Лягай, серце, спати:
Ще нам Спаса не родила
Пречистая мати.

Нарядили попи в ризи
Премудрость всемирну,
Дурять-манять люд сердешний,
Як малу дитину.

ІІ
Ой з-за Дніпра та з-за Богу
Хмара наступає:
Пан Хмельницький Кривоноса
В поход виряджає:

"Іди, іди, Кривоносе,
Тою стороною,
А я піду понадгір'ю
Слідом за тобою.

Іди, іди, Кривоносе,
Та влови Ярему.
Як уловиш, дуже вгодиш
Серденьку моєму.

Ще ж, мій друже, є там Голка;
Сіяє красою
І прославивсь на Вкраїні
Нарівні зо мною.

Ой як зможеш йому, друже,
Вкоротити віку, -
Не забуду я послуги
Твоєї довіку".

ІІІ
Ой з-за Дніпра та з-за Богу
Хмара наступає:
Грачів кл?юча й чорних галок
На сей бік стягає.

Чи то грачі, чи то галич,
Чи хижі дейнеки
Розпускають по Вкраїні
Загони далекі?

"Ой не довго будеш, Голко,
Верховодить військом!
Втікай, втікай, вражий сину,
Із шляхтою нишком.

Ой умів ти гарну здобич
У нас віднімати;
Зумій тепер, вражий сину,
Проти нас стояти!"

ІV
Чого, чого в Кривоноса
На бік ніс скривився?
Не застав в Лубнях Яреми -
За чуба схопився.

Чого в дейнек босоногих
Потомлені коні?
Не настигли - ударились
Руками об поли.

Не настигли вони князя
На битій дорозі,
Перечули через люде,
Що вже на тім боці.

"Кривоносе, старий батьку!
Стягуй свою силу,
Рятуй, рятуй від зрадника
Україну милу!

Уже ж Голка, потай війська,
З князем накладає,
Усю шляхту, все жидівство
В Польщу випускає.

Ой удармо, Кривоносе,
На панцерні лави,
Хай ледащо не каляє
Козацької слави.

Ой не бійтесь, пани браття,
Чужоземоських шанців,
Ой удармо, розженімо
Гадячан-поганців!"

V
Не встиг же козак Голка
На коника сісти,
Стали його панцерників
На капусту сікти.

Ой не встиг же козак Голка
На коника впасти,
Стали гадячан голінних
Як снопики класти.

Ой не стисне козак Голка
Коня острогами;
Оступили його ланці
З голими шаблями.

Оступили, мов колоссям,
Шаблями укрили.
Не зломити гайдабурам
Лицарської сили!

Повернувся лицар Голка
На правую руку;
Куди гляне, туди гряне,
Всюду повно трупу.

Ой не взяти вам лицаря
Голими руками.
Уже ж ваша гайдамацька
Тече кров ріками.

"Кривоносе, орле хижий!
Налітай близенько,
Чи не влучиш довгим списом
У саме серденько".

"Ой велике характерство!
Нам його не вбити.
Треба, браття, срібним гудзьком
Рушницю набити".

Чи то колос серед ниви
Під вітром схилився,
Чи то Голка уродливий
З коня покотився?

Покотився, - кінь вороний
Понад Дніпром грає.
З того боку князь Ярема
Любо позирає.

Покотився, - довгогривий
По пісочку скаче;
На тім боці Рарожинська
Тяжко-важко плаче.


Не вважали гайдабури
На козацьку вроду,
Рвали тіло по кусочку,
Кидали у воду.

"Оце тобі, чарівнице,
Ті карії очі,
Що ти любо цілувала
Темненької ночі!

Оце тобі, чарівнице,
Теє личко панське,
Що ти йому зопсувала
Завзяття козацьке!

Оце тобі, чарівнице,
Серце те лукаве,
Що ти всім нам убавила
Козацької слави!"

VІІ
Тихо Дніпро Славутиця,
Тихо море ллється,
На тім боці Рарожинська
В сиру землю б'ється:

"Красо моя! з золотими
Шати берегами!
Як же мені в світі жити
Поміж ворогами?

Красо моя, пишна вродо!
На що ти здалася?
Щоб я марне кателицтва
І панства зріклася?

Чи на те ж я побачила
Серед ночі сонце,
Щоб дивитись на світ божий
У панське віконце?

Чи на те ж мені відкрились
Таємниці темні
В тому серці гарячому,
В тій душі огненній?

Ой серденько гарячеє,
Огненная душо!
Під водою у Славуті
Найти я вас мушу!"

VІІІ
Ой злинула лебедиця
З берега крутого -
Поринати та шукати
Погляду ясного.

Ой злинула лебедиця
Із скелі крутої -
Поринати та шукати
Розмови любої.

Чи то ж біла лебедиця
В'ється між лугами:
Чи то тонуть з золотими
Шати берегами?

"Ой панове, вірна шляхто!
Кидайтесь у воду,
Вирятуйте чорні брови
І пишную вроду".

"Товариші-гайдамаки!
Хто з вас добре плавле?
На тих шатах повно злата
Дорогого камня.

Мабуть, щиро чарівниця
Голку покохала,
Що ті шати дорогії
Щодня надівала".

Шкода, шкода вірній шляхті
Плавати човнами.
Потонула пишна врода
З чорними бровами.

Шкода хижому дейнецтву
Невід розкидати:
Не покажуться довіку
Дорогії шати.

ІХ
Ні шляхетське, ні дейнецьке
Не побачить око
Дорогого і святого
У Дніпрі глибокім.

Не про вас, панове, дбає
Чистий дух з духами,
Як на землю посилає
Диво між дивами.

Не на те вас, темні люде,
Породила мати,
Щоб дніпрові таємниці
Серцем прозирати.

Прозирають у Славуту
З устя до вершини
Неспанілі, несхлопілі
Діти України.

І поки дивитись будуть
У дніпрові води,
Поти будуть серцем чути
Давнії пригоди.

Ой багато у Славуті
Дивного, святого;
Найдивніше - щире серце
Голки молодого.

Розтерзане, кривавеє,
Б'ється під водою
І всю воду ісповняє
Думою святою.

Ой багато у Славуті
Красоти таїться,
А найкраща - Рарожинська,
Панна-чарівниця.

Щире серце до теплого
Лона пригортає
І дівочою сльозою
Рани заживляє.

Любо серцю кривавому
Під водою битись
І на сей світ крізь ту душу
Кохану дивитись.

А на Йвана на Купала
З води панна рине
І обходить, в білих шатах,
Усю Україну

"Ой ти мене, Україно,
Кохання навчила:
Кого стріну над Славутом,
Дам у серце силу.

Перебуде всяку муку,
Перебуде горе
І квітками засіяє,
Як весною поле.

Ой ти мене, Україно,
Навчила любити:
В кого серце кривавеє,
Мушу ісцілити.

Перестане кров гаряча
Серце обливати;
Заспокою, приголублю,
Як дитину мати".

І багато безталанних
Панна зустрічала
І у серці зцілющії
Чари проливала.

І моє криваве серце
Скропила сльозою, -
Напоїла зцілющою,
Живою водою.

Обновилась, яко орля,
Юность мого серця;
Розпустила душа крила,
Пісня ллється, ллється...