Ні квітка безіменна, ні трава
ще не збулися захвату і зросту.
І гоструватим духом кропива
виповнює вже перезрілий простір.
Затримує учепистий реп’ях
тебе на мить в дорозі відпочити,
і зір твій вгору піднімає птах,
аби в очах усе земне здрібнити.
І вимиває з пам’яті струмок,
мов бите скло, якісь події, дати;
іржавий з тину виповза гвіздок,
і далі не дає тобі ступати.
Обтяжливий пилок із лободи
крок уповільнив, бо летить супроти:
— Чому ти квапишся, навіщо і куди?
Там брамник спить в розчахнутих воротах.
Солома житня стрілами летить,
і тонуть ноги в куряву колісну,
ляга на губи павутинки нить,
і шлях засохлий впоперек вже тріснув.
— Але й позаду рушиться пісок,
і все зникає, западає в прірву…
Тому такий поквапливий мій крок,
що обганяю далечінь прозірну.