…Ні! я покорити її не здолаю,

ту пісню безумну, що з туги повстала,

ні маски не вмію накласти на неї,

ні в ясну одежу убрати не можу, –

б'є чорними крильми, мов хижая птиця,

і ранить, як тільки я хочу приборкать

її силоміць. Гей, шаленая пісне!

і в кого вдалась ти така непокірна?

Дивись, я сміюсь, коли серце ридає,

і погляд, і голос мені покорились,

я тиха, спокійна. А ти? – наче вітер!

Нема тобі впину. Тобі все одно,

що, стрівши, вогонь доведеш до пожежі,

що хвилі, спіткавши, розгониш до бурі,

що темнії хмари в хаос помішаєш,

що вбогу хатинку, останній притулок

важкою лавиною скинеш в безодню, –

тобі все одно! Той нехай собі плаче,

хто іскру лишив на шляху необачний,

хто човен непевній воді доручив,

хто вийшов в дорогу темненької ночі,

хто вбогу хатину, останній притулок,

поставив високо над краєм безодні, –

вдалась ти крилатою, мусиш летіть!

Так, вільна, вільна пісня! Я не знаю,

на щастя чи на горе тая воля,

та я ще не скувала їй кайданів;

не знаю я, де взять на них заліза

і на якім вогні вони куються.

Та певне вже – кувати не кувати,

а прийде час-година – розпадуться.

І стрепенеться визволена пісня,

і вирветься з неволі, як ридання,

що довго стримане, притлумлене

таїлось в темниці серця.

Не просіть потіхи

ви всі, що смутні, від такої пісні.

Нічого в ній лагідного нема.

Вона від туги й розпачу зродилась,

за скритий жаль вона помститись хоче

вогнем, отрутою, мечем двусічним туги.

Коли вам страшно – геть ідіть з дороги!

Хай пролетить ся пісня одиноко,

як вихор через море льодове.

Не треба їй ні сліз, ні спочування,

їй треба тільки волі і простору.

Так божевільний волю здобуває,

щоб гнатися на безвість до загину…

Летить безумна пісня – стережіться!

Бо жаль ваги не має, так, як смерть!

1.02.1901