Незайманосте днів, зцілющосте майбутня,
розпорошусь і я, мов грудочка землі…
Якщо хтось буде жить, то буду й я присутній
краплиною в струмку, сажинкою в золі…
Пелюстки снігові запорошили ґанок —
то небо відцвіло чи пізній покрівець?
Але життя таке, мов розпочався ранок,
торкається повік нервовий промінець.
І про який кінець, і про яку погибель
хто каже, свідчить хто, хто прагне чи жада?
Рукою проведу — повітря, наче шиба;
і нова далечінь, хвилина молода…
І цюкає сусід сокирою колоду,
і плеще у долоні на радощах вогонь:
сніг зверху, а життя не вигаса зісподу,
в зіницях стиснувсь жар, і світло б’є зі скронь.