Не крона на мені, волосяниця,
і страшно із корінням розлучиться.
Було смикнувсь, але спинився вчасно,
бо рвався простір і тріщали прясла.
Повз мене йшли дерева кочівничі,
знебарвлені в буденному величчі,
і кидали зневажливо в мій бік:
— Незграбиться на вітрі чоловік. —
А я стояв і думав: «О ніщота!
Що бачите, те й тягнете до рота,
ще й пащекуєте, постояли б отут,
де з-під коріння витікає ґрунт».
А сніг налиплий клонить вперто долу,
і в кожну складку проникає холод;
хоч руки іще корчаться в гілках,
рвонутись хочу… Зупиняє страх;
і струменем повітряним розгорне
всі пагорби, горбочки, могилки,
і ні струмка не стане, ні ріки —
одна земля безлика і потворна.
Отож стою на протягах осінніх
і чую: гляньте — дерево без тіні.
Бо увібрала тінь волосяниця,
аби у ній сховалась синя птиця,
щоб височів, немов дороговказ:
сюди, сюди ходу спрямує час;
аби не збився він на манівці,
тримаю землю міцно в кулаці.