(На мотив Чюрльоніса)

Крізь хмари проломи, крізь срібні прорізи
просиливши крила, небесний вітряк
повітря молов, і пахло залізом,
бо землю захвачував промінь-гостряк!

І сипалось мливо потічками світла,
коня притрусивши у лузі й траву,
а ген, спорошивши тополю столітню,
нагнуло, хоч вішай тугу тятиву…

Мололось повітря, і сипалось мливо
сріблясте, сипкасте на скроні тобі,
і ти, як зі снігу, як скупана в сивім,
сивіла, і очі були голубі.

І хтось, учепившись в крило кругойдуче,
підносивсь поволі угору до хмар.
Здригався від вітру весь простір скрипучий,
мінилися борошна: з срібла на жар.

Кружляй, о кружляй, піднебесний вітряче,
допоки не змелеш і світ на пісок:
із глини вже міситься тісто гаряче,
і сивий співає, співа волосок…

І ти підіймавсь на крилі вище себе
на кутому промені, срібнім крилі,
і, в груди набравши холодного неба,
летиш кілька літ сторчголов до землі.

Гуркоче каміння нещадно і грізно,
і гостре крило вже ось-ось дожене,
чим нижче, тим пахне гостріше залізом,
бо стало залізним і лоно земне.