(На мотив Чюрльоніса)
Крізь хмари проломи, крізь срібні прорізи
просиливши крила, небесний вітряк
повітря молов, і пахло залізом,
бо землю захвачував промінь-гостряк!
І сипалось мливо потічками світла,
коня притрусивши у лузі й траву,
а ген, спорошивши тополю столітню,
нагнуло, хоч вішай тугу тятиву…
Мололось повітря, і сипалось мливо
сріблясте, сипкасте на скроні тобі,
і ти, як зі снігу, як скупана в сивім,
сивіла, і очі були голубі.
І хтось, учепившись в крило кругойдуче,
підносивсь поволі угору до хмар.
Здригався від вітру весь простір скрипучий,
мінилися борошна: з срібла на жар.
Кружляй, о кружляй, піднебесний вітряче,
допоки не змелеш і світ на пісок:
із глини вже міситься тісто гаряче,
і сивий співає, співа волосок…
І ти підіймавсь на крилі вище себе
на кутому промені, срібнім крилі,
і, в груди набравши холодного неба,
летиш кілька літ сторчголов до землі.
Гуркоче каміння нещадно і грізно,
і гостре крило вже ось-ось дожене,
чим нижче, тим пахне гостріше залізом,
бо стало залізним і лоно земне.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »