Що знаєш ти про межі? Не членуйсь,
не відгороджуйсь іменем від світу,
не змінюй хутко мінуси на плюс
і не вважай, що стежка — то орбіта.
Рука тобі для того, щоб прийнять
за власну шкіру й кору кострубату,
а осока — щоб осклеп перетять
і визволити душу ще крилату.
Нема межі між ґрунтом та зелом,
іржа ножі з’їдає нещадимо —
усе, що ткалось,— хутко розповзлось,
що рукоклалось — теж пішло за димом.
Ні імені, ні карбів, ані-ні…
одна протяжність сущого тривання,
ночей переливання прямо в дні,
переходів світання у смеркання.
Печалі в радість, втіхи в гіркоту,
життя у смерть і навпаки — щомиті
переливання густі в рідкоту.
І вічністю всі об’єми розмиті.
То й наповіщо всі ті імена,
ота уся окремість, неповторність,
якщо кружля-кружляє вісь земна
і мелють, мелють нещадимі жорна?
А ти — це я, це — він, вона, воно,
це — світ увесь, що зведений до тебе.
І не чикриж, як жерсть, як полотно,
ні вічності, ні простору, ні неба.