Що знаєш ти про межі? Не членуйсь,
не відгороджуйсь іменем від світу,
не змінюй хутко мінуси на плюс
і не вважай, що стежка — то орбіта.
Рука тобі для того, щоб прийнять
за власну шкіру й кору кострубату,
а осока — щоб осклеп перетять
і визволити душу ще крилату.
Нема межі між ґрунтом та зелом,
іржа ножі з’їдає нещадимо —
усе, що ткалось,— хутко розповзлось,
що рукоклалось — теж пішло за димом.
Ні імені, ні карбів, ані-ні…
одна протяжність сущого тривання,
ночей переливання прямо в дні,
переходів світання у смеркання.
Печалі в радість, втіхи в гіркоту,
життя у смерть і навпаки — щомиті
переливання густі в рідкоту.
І вічністю всі об’єми розмиті.
То й наповіщо всі ті імена,
ота уся окремість, неповторність,
якщо кружля-кружляє вісь земна
і мелють, мелють нещадимі жорна?
А ти — це я, це — він, вона, воно,
це — світ увесь, що зведений до тебе.
І не чикриж, як жерсть, як полотно,
ні вічності, ні простору, ні неба.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »