Не навмання, а полем навпростець…
Холодить щоки дощик-сіянець,
і мокрий холод обнатужив плечі,
а під ногами хлюпіт мокротечі.
О чорноземле, тванна, глейкувата.
Повітря у легенях так багато,
що, висмикнувши ноги, вознесусь,
на тіло відвологле, наче вата,
цей дощ несе, важенний, наче брус.
Спинюсь. Перепочину. Лиш хвилину.
Мішу ногами босими багно.
То борошенце горбить мені спину,
що в клумачку булькоче, як вапно.
Несу його на свято великоднє,
несу у вухах гуркоти млина.
Весна близька, але рілля холодна…
Усе живе поглинула безодня,
а з неї дзвін вечірній долина…
Земля і дощ так тиснуть, що розплющать,
і тіло, наче борошно, тече,
Сліди біліють, в клумачкові — гуща.
І ріже дощ обтесаний плече…
Ось так і йду по досі полем битим.
Виціджується борошно вапном.
По саме горло вщерть дощем залитий.
Кому несу? Куди іду неситий?
Мої ж свята минулися давно…
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »