Не навмання, а полем навпростець…
Холодить щоки дощик-сіянець,
і мокрий холод обнатужив плечі,
а під ногами хлюпіт мокротечі.
О чорноземле, тванна, глейкувата.
Повітря у легенях так багато,
що, висмикнувши ноги, вознесусь,
на тіло відвологле, наче вата,
цей дощ несе, важенний, наче брус.
Спинюсь. Перепочину. Лиш хвилину.
Мішу ногами босими багно.
То борошенце горбить мені спину,
що в клумачку булькоче, як вапно.
Несу його на свято великоднє,
несу у вухах гуркоти млина.
Весна близька, але рілля холодна…
Усе живе поглинула безодня,
а з неї дзвін вечірній долина…
Земля і дощ так тиснуть, що розплющать,
і тіло, наче борошно, тече,
Сліди біліють, в клумачкові — гуща.
І ріже дощ обтесаний плече…
Ось так і йду по досі полем битим.
Виціджується борошно вапном.
По саме горло вщерть дощем залитий.
Кому несу? Куди іду неситий?
Мої ж свята минулися давно…