Завчасно нас не кличте звідтіля,
куди ведуть усі, усі дороги ,—
для нас ще запечатана земля,
повітря ще закручується в горлі,
для захвату легені ще тісні,
а стільники дзеркал іще не чорні,
і щілини у вікнах — голосні,
а краєвиди світлі, неповторні…
Та вже дроти за поли нас хапали,
впивалися і терни, і сучки,
і вороння ув очі зазирало,
до пучок прилипали вже свічки…
Свистів бур’ян, і дудки голосили,
і кликали усопші вже живих,
щоб кістя їхнє знесли у могили
і визволили прах із-під трави…
Ще ластівка п’є землю по крупині
і лунко вищебечує гніздо,
сидить ще міцно в рамній хрестовині
давно забитий гострий ще гвіздок…
І доля ще не виміряла зросту,
бруса не розпустили пильщики,
тонке проміння очі коле гостро —
сльозиться світло й липне до щоки…
Хита відбитки глибина кринична,
і поклики вихлюпує вода:
—Не кличте нас із-під землі, не кличте,
ми прийдемо — недовго вам ще ждать…