Війнула жовтизна і дзеркало криничне
замислилось, немов відчуло глибину,
і ти щось заспівав, та голос був незвичним:
веселу починав, а вийшло на сумну…
З чола свого хотів був зняти павутину,
та пучками відчув, як в’їлася вона…
І радісно було в оцю погожу днину,
хоч радість і була зісподу вже сумна.
Дивився на люпин, але, крім зерен, бачив
сухе стебло, вогонь, що палить всіх і вся…
До вишні притуливсь — яка ж вона гаряча! —
і листя аж за тин вогнем перевиса.
Жалка трава пече… і ти печеш, мов докір:
ні пам’ять відхилить, ні мовою згасить…
І чую, чую я, який підступний спокій,
під попелом долонь забутий жар горить…
Ось перса, ось плече, ось губи — попіл здмухав,
обвуглена, як ніч, але ж це ти, це ти
виходиш із очей, огромлюєшся слухом,
вкриваєш наготу вже листям золотим…
І дзеркало води доповнює забуте:
то посмішку, то вуст обвуглені кутки…
Та хтось гука: — Павло! —
Все — глухота і сутінь…
І випада відро в криницю із руки.