Щемить в душі та зрубана сосниця,
кигиче їй бездомна синя птиця,
прив’ялий запах вітру не втіша:
болить душа!
Сльоза не поспіша —
прижурена
ледь мерехтить скраєчку,
у ній відбились
стовбура кілечки,
кілечко сонця і гнізда кружальце,
і п’ятеро пташат, що виросли на пальцях.
Болить мені моя неповнота,
став на пеньок, та це не висота,
пита мене щербата самота:
— Хіба існує в світі порожнеча? —
Немає сосни, хоч навкруг повнеча.
Від крони в небі, бачиш, ні знаку,
і вищий ти думками на пеньку,
і погляд глибше вдалечінь сягає.
Проте мене там, світоньку, немає…