Виводить місяць сині тіні
на шир, торовану удаль,
а довкіл тебе білопінно
ласкавиться лунка вода.
Присвячуєш живкому плину
свою тривогу і тепло,
лягають хвилі полохливі,
як павутини на стебло.
Каблучка місяця черлена,
маліючи, на перст лягла,
а під долонями у мене
цвіла дурманно бугила.
Пустившись берега, щосили
ламав я мури водяні
і сам незчувся, як на хвилі
від тебе геть віддаленів.
Погамувавши вперті руки,
віддавсь, мов тріска, на прибій
і потайки перлину муки
дбайливо пестив у собі.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »