Леся Українка

На столітній ювілей української літератури

У кожного люду, у кожній країні

Живе такий спогад, що в його в давнині

Буди золотії віки,

Як пісня і слово були у шанобі

В міцних сього світу; не тільки на гробі

Складались поетам вінки.

За пишнії хрії, величнії оди

Король слав поетам-спіщям нагороди,

Він славу їх мав у руці;

За ввічливі станси, гучні мадригали

Вродливиці теж нагороду давали,

Не знали погорди співці.

І щонайпишнішії дами з придворних

Вдавали на сцені субреток моторних,

Щоб слави і втіхи зажить;

Сама королева здіймала корону,

Спускалась додолу з найвищого трону

Поетовій мрії служить,

Богам були рівні снівці-лавреати

І гордо носили коштовнії шати

У панськім магнатськім гурті;

Цвіли в них і лаври, і квіти барвисті,

І навіть терни їх були иозлотиєті,

Кайдани – і ті золоті !

* * *

Так… в кожній країні є спогади раю!

Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю!

Були й за гетьманів співці;

З них деякі вічнії співи зложили,

А як їх наймення? і де їх могили,

Щоб скласти хоч пізні вінці!

Цурались вони кучерявої хрії

І вабили очі їм іншії мрії,

Не вів до палацу їх шлях:

Не оди складали, а думи народу,

Не в стансах прославили милої вроду,

А в тихих, журливих піснях…

Ті вічні пісні, ті єдинії спадки

Взяли собі другі поети-нащадки

І батьківським шляхом пішли;

Ніхто їх не брав під свою оборону,

Ніхто не спускався з найвищого трону,

Щоб їм уділяти хвали.

Чоло не вінчали лавровії віти,

Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,

Страждали співці в самоті;

На них не сіяли жупани-лудани,

Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани,

То вже не були золоті…

1898