На срібнім денці тишини
лежали круглі зерна сміху,
і навалились на тини
химери реготливих віхол.
Вже відсміялись, знемоглися…
Дивились порожньо в шибки.
А на заржавлених завісах
ходили двері хилиткі.
Так розчинялися відверто,
пускаючи байдуже всіх,
що я помислив: певно, смертним
є тільки березневий сніг;
і що сумління сніжно-чисте
дароване нам на віки,
як оце небо, шлях іскристий
й живлюще течиво ріки.