Спалахує останнім соком зелень,
так наче хоче очі задобрить
облудним світлом, полиском сталевим,
що іскравіє, міниться щомить.
То бризне враз, то нагло відвологне,
то пронесе метеликів разок,
аби не чули, як дерева стогнуть,
зронивши з себе ще один листок.
Вразливе все, що тіло, що стеблина,
і біль один, бо час один на всіх.
І мов причинна, ламана калина
сміється рвано — жовтий в неї сміх…
Немов коса — тоненька павутина
йде над землею і повітря тне…
Кричить у лузі злякана дитина,
бо нить її от-от наздожене.
…А ти чого до сонця зуби шкіриш,
м’ясниці ще попереду — зажди,
ще ніж дріма, та око міря шкіру.
Рука тверда, пастух ще ж молодий!
А ти перебираєш, де солодша —
скубеш травичку — солодко чи ні?
О осене, яка ж бо ти хороша!
Тне павутина губи і мені.