На обрії душі моєї
Світає Слово, щоб пливти
Супроти, не за течією —
В умиті зорями світи.
У тих світах є зливи й грози,
І ріки, виповнені вщерть.
Є суперечки, піт і сльози,
І навіть невблаганна смерть.
Та люди там не знали зроду
Ні лицемірства, ні брехні —
Бо ще ніхто людську природу
Переробить не прагнув, ні.
Там змалку правдою здорові,
Бо надихає і втіша
В непоневоленому Слові
Непоневолена Душа.
Не треба мумій. Наших дум снага Не їх шукає в зоряну годину. Від тління слово нас оберіга: Якщо є слово — маємо людину…
Читати далі »
Іще б мені хоч раз відвідати поляну, Де в травах гомонять дуби–богатирі; Де золото кульбаб надвечір гасне тьмяно І повагом пливе шуліка угорі…
Читати далі »
Безсмертя нації — у слові, А слово — Бог земних віків. Лише нікчемні й безголові Зрікаються старих батьків…
Читати далі »
Серед зими розтанув сніг — І знов заворушились трави. Не дбаючи про сенс і право, В бруньки весняний сік побіг…
Читати далі »
Буває, нами володіє Не хід планет, а звук легкий. Завваж: якби не ця подія…
Читати далі »