Минають зими і надходять весни
З поживою для птахів і тварин.
І кучерявий вітер із–за Десни
Розбризкає в лугах ультрамарин.

І сонце в лісі вигріє дороги,
Куди я вирушав заради рим;
Там власна тінь мені лягала в ноги —
І сам себе я бачив не старим.

А згодом ярина заполовіє
І хмарка набіжить на шовк отав,
На дуб, що є ровесником Софії, —
Я знаю: він мене запам’ятав…

Дай, царю–дубе, пожалітись лукам,
Де нині дощик сіється дрібний,
Що я свого не передав онукам —
Лишився їм далекий і чудний;

Що, бач, кар’єра склалася невдало;
Що ходять вірші тільки з–під поли;
Що хтось на волі ріже хліб і сало.
А тут…
Замовкни, діду, не мели.

Замовкни, діду…
Вже нема і сліду
Мого отам, де я блукав колись.
Туди вже не дійду і не доїду —
Стежки тернами лютими взялись.

Тож дяка й шана вам, кохані руки,
Що зберегли крамольні сторінки, —
Бо, може, не дізнаються й онуки,
Де дідові поховані кістки.