Минаю я, було, долини, й гори,

і моря гучного непевнії простори,

чужі краї обступлять навкруги,

захопить ніч; на горах чорні тіні,

на морі хвилі, тумани в долині

здаються наче справді вороги.

І серце, хоч і звикле до блукання,

до чужини, до вічного змагання,

чогось, бувало, плаче в тій порі,

немов дитина, в темряві забута,

немов людина, у тюрму замкнута,

аж поки очі не знайдуть зорі, –

тоді затихне плач… І я дивую,

чим серце втішилось? – що золотую

маленьку цяточку вгорі знайшло?

Та що ж йому по тім далекім світі?

Він, може, сам давно погас в блакиті,

поки сюди те проміння дійшло,

погас отак, як тії мрії перші,

як молоді думки, давно померші,

що розбудили вперше дух в мені…

Так що ж! нехай те все давно минуло,

а серце любить, поки не заснуло

те світло, що живе і без зорі.

Кімполунг, 20.06.1901