О не стреми свій лет, обмеж себе собою
і визнач наперед любов свою журбою.
Бо над усім завжди горує день печалі,
і будеш ти один різьбить свої скрижалі…
Огромлений твій слух шукатиме мовчання,
і виснажений дух вгамує поривання.
І, сівши на поріг, ти оком світ окинеш:
хтось квапиться, летить, та ти його не спиниш…
Нехай, нехай стремить, йому не до чекання…
Ти ж сів перепочить, щоб доганять світання.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »