Мрія далекая, мрія минулая

стала сю ніч надо мною,

мов якась постать похила,

знебулая над дорогою труною.

Мріє! та ж ми вже навік попрощалися,

гострим ножем розрізнились,

в сні тільки часом на мить зустрічалися,

але і в сні не мирились.

В нас не було ні розмови ворожої,

ні голосної образи,

та не було тії хвильки погожої,

щоб не принесла урази.

Крапля до краплі – гіркою отрутою

вщерть переповнилась чара…

Нащо те згадувать?

Тінню забутою хай промине тая хмара.

Мріє, не стій при мені жалібницею,

мов наряджаєш до гробу,

нащо ти встала з труни упирицею,

вдягнена в чорну жалобу?

За що мені ти журбою великою

очі і серце покрила?

Чи то за те, що гіркою осикою

мертвої я не прибила?

Чи то за те, що пісні найщирішії

я на прощання співала?

Чи то за те, що квітки найчистішії

на домовину поклала?

Чи то за те, що ніколи зневагою

я не тривожила тіні?

Може, за те, що з сумною одвагою

я не лягла в домовині?

Не докоряй мені, мріє загублена,

і не хились надо мною!

Мертва й похована ти, моя люблена,

он уже й хрест над тобою.

Кожна ураза тобі подарована,

мир нехай буде між нами.

Спи ж ти, піснями журби зачарована,

спи під моїми квітками.

Буркут, 10.08.1901