Леся Українка

Мої любі, до мене ходіть! я сама.

Мої любі, до мене ходіть! я сама.

Поговоримо думами тихо.

Межи мною і вами нікого нема –

не розлучить ні щастя, ні лихо,

я спокійна, не бійтесь, слізьми не заллю

ваші образи любі та милі,

ви живі, бо я живо тепер вас люблю,

ви для мене тепер не в могилі.

Знаю добре – вже виросли квіти й трава

на могилах, що стали над вами,

але там тільки смуток і жах спочива,

вас нема там, ви й досі між нами.

Тільки смутно вам жити: зітханням, слізьми

рідну тінь рідні люди вітають,

ви – непрошені гості між тими людьми,

що найбільше з усіх вас кохають.

Ваше ймення в вигнанні, під карою сліз

заборонено спогад про нього,

образ ваш, мов упир, що з могили приліз,

кров зганяє з обличчя рідного.

Як осиковим кіллям отих упирів,

так хотять забуттям вас прибити,

обсіваються маком дрібниць, марних слів,

аби ви не могли доступити.

Як прибитий упир, ваша вражена тінь

блідне, блідне, і смерть її криє,

між живими і вами росте просторінь, –

рідне серце могилу вам риє…

Не дивіться докірливо, любі мої,

я не винна в сьому перед вами,

вам давала я думи і мрії свої в час,

як бавила інших словами.

Не спиняла я сліз, хоч потоком лились,

поки порох не змила могильний

з ваших образів чистих, і знов, як колись,

тривок з вами живий став і сильний.

Кров з лиця, блиск очей я давала для вас

без жалю, не боронячись, вільно,

аж наблизивсь для всіх нас відродження час,

і життя знов поплинуло спільно,

Хоч дрібниці, клопоти і злидні життя

нас надовго, бува, розлучають –

так і перше було – в тім нема забуття, –

рідні рідну таки зустрічають.

Зустрічають зненацька на тих стежечках,

де ми вкупі, бувало, ходили,

в пісні голос озветься і слово в думках,

все живе – і зникають могили.

Жах і смерть, все, що прикре й нечисте, зника,

і ніщо не стоїть межи нами…

От і знову настала хвилина така,

я сама, мої любі, – я з вами!

І немає вже сліз в тій жаданій порі,

коли ми стоїмо на розмові, –

ви ж для мене не мертві, страшні упирі,

ви – створіння живої любові.

14.08.1904