Ці сині тіні на снігу,
Ці неяскраві тіні
Таку породжують жагу,
Немов при сотворінні.

Здається, тиша загримить
На світу половину —
І з тіней місячних за мить
Все виникнуть повинно.

Єдиний дух, носій жадань,
Розіллється усюди.
А плоть не знатиме страждань,
Бо плоті там не буде.

Душа полине в безмір літ
За речовим порогом —
В той вічний, безтілесний світ,
Що називають Богом.

Там ані горя, ні зітхань,
Ні голоду, ні мору…
Зненацька лось, дивак–сохань,
Постане серед бору.

Він так ітиме по снігу
Між синюватих тіней,
Що ти усю свою жагу
В земний обернеш іней.

І занімілий від краси,
Яку впізнать вдалося,
Ти світ захмарний віддаси
За горду постать лося.

За мову, за живі чуття,
За сосни в позолоті —
За нелегке земне життя
У крові і у поті.

А візьме душу грізний Бог,
Як твердить давня віра,
Хай знову ліпить нас обох —
Тебе й земного звіра.

Хай видасть повну міру скрут,
Страждань пекучу гору —
Аби він поселив отут,
В снігах нічного бору.