Зіпнувсь на пагорб — крутогляд широколано простелявся,
і жайвір літо звістував — на мідяну струну низався.
Рука спроквола тінь несла, коли поля благословляла
і вруна гладила густі хвилясто-ніжно, п’ятипало…
Блакитним опадом небес повільно світло струмувало,
і простір згорнутий воскрес, зламавши крижані кристали.
Німій і подих затамуй, щоб захват не схлюпнути,
щоб вариво зелених фарб не обернуть в цикуту.
І обрій поруч поклади, щоб не змаліть дочасно,
та коло жаром обведи — на обрії пригаслім.
Не в надмірі твої чуття, в обмеженнях щоденних:
не вистачить твого життя, щоб пережить зелене.
Очей не вистачить твоїх і захвату не стане,
щоб ти за день ввібрати міг безмежжя швидкотанне.
Бо, захлинувшися, впадеш — і пагорб западеться,
пізнавши всю жорстокість меж, де замикалось серце.