(З циклу «Музейні експонати»)

Нахилитались під вікном
березові сережки —
збіга по стовбуру вапно,
і білить до-овгу стежку.
Її не перечорнить тінь,
не перекреслять води —
над нею стріли золоті
летять дощем зі сходу.
І їдуть коні по вікні,
по роговиці ока,
шаблюки тануть крижані,
зливаючись в потоки.
Та помах кліпки все зітре
і все переінакшить:
береза вийде наперед,
мов панцир черепаший, —
ввіткнуться стріли дощові,
і в крижанім шоломі
так стане тісно голові,
як в мертвому — живому.
І спис легкий, як волосок,
не по руці — шаблюка,
кольчуга зшита з копійок,
кінь не ірже, а стука…
О стежко, втоптана давно,
важка на узвороті,
вже світ побілений вапном,
вапно в очах і в роті.
І лиш на дотик чути світ:
ось меч — метал гарячий,
а під шоломом тане лід,
і пам’ять змито плачем.