(Триптих)

1. Ранок

Ще червінь вітром не розмита,
і дійсне в обрисах лежить,
і золота галузка жита
благословля біжучу мить.
Зійшовши з самого вершечка
стрімкого дерева униз,
гулкого простору кілечко
лягло на соняховий спис.
Та що тобі до того сину,
чи ж менше затишку й тепла,
коли вугліє горобина
у ворона із-під крила.

2. День

Відстояний прозор у лігвах водяних,
де хмари залягли, як вмоклі валуни,
де вітер-холодун гне бриж на всю довжінь
й перелюбно злилась з вербою мрева тінь;
очима стаємо до радісних прозрінь,
коли наш кожен рух виходить із сумлінь.
А в фуркоті листка, що падає долів,
найбільше ваготи з усіх почутих слів.
Відводим очі вбік, щоб листопадна жовть
не гнула до землі високу нашу плоть.
І морщиться чоло без збагнених причин,
можливо, це тому, що день іде на згин.

3. Вечір

Змайнув так швидко світлий час,
і нишком сутінь нареклась,
і, ніби на вечірню знаду,
прийшла сосниця прямо з саду
і кільчиком своїм зеленим
чомусь націлюється в мене.
Тут все — від повсті трав’яної
до волокнистих хмарок — скрізь
все перемічено тобою,
родимками ріденьких сліз.
А там… Та що тут моє слово:
ні змалювать, ні розказать…
Це як на голку ту соснову
усю сльоту перенизать.