(З дитячих спогадів)

Між білим небом та землею
гіллям назубився гайок,
і сніговою течією
прибило висохлий листок.

Упростяж глянув: білим-біло…
Лиш проступили реп’яхи,
так, мов родзинки ті на тілі,
сирітним нагадом сухим,
що часу колесо велике
дробило оберт ще один.

А ти сягнув за межі крику,
муруючи стіну з крижин.
Глянь: випростовується промінь,
напружуючи тятиву,
і проступає слід червоний
крізь ватну білість снігову…

Підносиш до очей долоню —
яка прозоро-кров’яна!
За обрій хмари йдуть червоні,
з очей спадає пелена…

Вже видно: коні, лан пшеничний,
вогонь із чотирьох сторін
повис і чорний перст рушничний
у мене цілиться: ось він!

Вже бачу, як по соломинках
багряна скрапує вода,
у неньки на губах жаринка;
листок до лона приклада
вона широкий, лопушаний…

Та з-під листка, із-під долонь
б’є джерелом густо-багряним
крикущий золотий вогонь.
Кричу і голосок зриваю,
до вишитого рукава
тягнусь…

Долоню зняв — немає
нікого… Білість снігова…
Беру листок сухий дубовий,
щоб рану губ своїх стулить.
Він, насотавшись криком крові,
від голосу горить, горить…