Ой ти, доле, моя доле,

Гадино їдлива,

Переїла-сь моє щастє,

Гіренька годино!

 

Запустила-сь в мою душу

Журбу і розпуку,

Учинила-сь мому серцю

З гараздом розлуку.

 

Ой місяцю-місяченьку,

Тихенько думаєш,

Моєй тяжкой недоленьки,

Відав, ти не знаєш.

 

Ой не знаєш, ой не знаєш

І не будеш знати,

Як то тяжко сиротоньці

В світі загибати!

 

Сам не знаєш, ні сестричка

Звізда ти не скаже,

Як то гірко, сли недоля

Світ милий зав'яже.

 

Тобі тілько хіба смутку,

Що хмара насуне;

А радощів з зірочками

З-межи вас не труне.

 

А мені ось на сім світі

Своє серце їсти,

Бо з недолев ся бороти —

Як під воду плисти.

 

Десь за морем, за горами

Мій гаразд здрімався,

Десь з безвістей, з лісів темних

Мій смуток пригнався.

 

Ой пригнався та й вороном

Надо мнов літає,

Б'є ми серце тяжким крилом,

Радость розбиває.

 

Вчора ввечір чорна хмара

Мені говорила:

«Чудуєшся, побратиме,

Де ся доля діла?

 

Твоя доля — то я була,

Я тя не минаю:

Вкривала-м тя чорнов мраков

І тепер вкриваю.

 

І над гробом мої мраки

Ще твоїм повиснуть!»

Ой, надія!.. таку долю

Най-то громи тріснуть!

1836