Поваби земні щоденно тішать око:
безмежна зеленість трави, що не чує снігів,
дерев палахтіння, на листях настояний спокій
і ківш гайвороння, що мулом на лузі осів.
Розгорнеш траву, розкриється чорна криничка,
як отвір в минуле, куди навіть лист запада,
вершечком донизу летить обгоріла осичка,
але не схлюпнеться у проймі гранітна вода.
Мов з докором, в очі твої вона дивиться тупо,
та нею забуто минуле, і пам’ять глуха.
Проте сколихнеш — мов болячка під струпом —
ятріє життя і час не всиха.
І ти, відсахнувшись, відступиш на крок від безодні,
аби не явила промерхлі події старі,
і замість очей відчув дві крижини холодні,
яких ані небом, ні жаром дерев не зігріть.
То час сколихнеться в тобі і бачене зрине,
що жахом ввійшло, проминувши і пам’ять, й слова:
окоп і обличчя, де замість очей — дві крижини
і в мертвій руці зеленіє осіння трава…
В свідомості — кола, і бачене рветься на волю
і стукає в скроні, аж череп тріщить.
І губи розлущив, пускаючи голос: — Ніколи!
Ніколи не буду дивитись у землю, а тільки в блакить!