Кропив’яним серпом, джерельною водою
мізинчика урізав — закапала роса,
і голосом, поділеним надвоє,
гукнув тебе, як вітром написав.
Хоча б, хоча б півзвуку чи відлуння,
хоча б, хоча б півкраплі співчуття…
Розвіявсь голос, німота отруйна
затруює до глибини життя.
До губ приклавши пучечку-сопілку,
росу спиваю, дмухаю, поглянь:
тремтить тоненька яблунева гілка —
здригається душа від доторкань.
І серп жалький чомусь увесь червоний,
і я чомусь, як пагін — сам-один
тремчу, тремчу, і білий світ холоне
в солоних краплях здвоєних росин.
І літеплом, і хвилею з-під лоззя
докочується голос здалини:
то грім гримить, то голос передгроззя
велить тобі: — Ти сутінь перетни!..