Краплино медова високого цвіту,
у дзеркалі літа тебе запримітив.
Очей не зведу, і мій зір вогкуватий
занурений глибоко в синь непочату.
Ой квітко, хоч раз нахилися до мене
із сутінків довгих, з туманів зелених.
В марнотах зусилля назустріч ступити
спромігся до себе лиш тінь прихилити.
Між нами не простір, а прірва-німиця,
повітря розріджене рідить зіниці,
та ти прибуваєш водою з криниці,
до губ підступаєш, до серця, до горла
то світом священним, то полум’ям чорним.
А дні, що прибудуть, урвані краями,
розсунуть провалля ще ширше між нами.
Між пам’яттю, слухом, та тільки не зором,
що з дна забуття джерелує угору.
І прагну іменням твоїм возз’єднати
розірваний спогад і простір щербатий.
Тому і силкуюсь гукнути: — Надіє! —
Проте між губами остудою віє.
І висотавсь голос шовковий із рота,
і я видихаю глибоку скорботу…
Та подихи — знаю — ніким не почуті.
І нуриться погляд ще глибше у сутінь,
у дзеркало бите, в тумани схололі,
де ти засвітилась кристаликом солі.