Озираюся: день стертий з пам’яті… Чисто…
І стискається тіло, і нуриться в ніч.
Страх мов шашіль в тобі. Голос стиснувсь.
Випрядається певність, світло котиться пріч.
І нема опертя: вовківня та провали,
западаєш в пітьму… А чи виринеш? Ні!
І по щілинах тонко ворушаться жала —
чути дотики їхні скупі, крижані.
Лише слух тебе й в’яже зі світом примарним.
Чути голос — та чий: трав’яний, кам’яний?
Він поволі зростав, обсипався почварно;
голос стиснутий раптом вуста прочинив,
і само по собі з мене вирвалось слово:
— О життя! — і завмер. Та ще ширшим став слух.
— О життя! — я гукнув і прислухався знову…
— О життя! — я кричав, поки голос не стух.
І вже шепітно губи те слово ліпили
з порожнечі, з імли, сльозяної ропи…
А у відповідь чув голос неньки безсилий:
— Сину, спи, сину, спи, сину, спи…—
І крізь сон мені чути було колискову,
неньчин голос і страх, і хворобу приспав.
І прокинувсь — відкрилась сторінка ранкова,
і я голосом «Ма-мо» на ній написав…