О камене битий! Відкритий, терплячий!
В тобі чітко душу приховану бачу
і стиснуте чую мовчання в тобі,
у тебе учусь зосереджувать біль…
Упертості вчуся, але не байдужжя,
та рухатись вільно не годен і ти,
відкрите тобі і мені надовкружжя, —
на груди мені хтось тебе накотив?
Ми грузнемо в землю поволі обоє;
лиш думати вільно мені під тобою,
і, втиснутий в землю вагою твоєю,
спорідненість чую — я з нею, я з нею.
Надгробком ти став мені, камене, власним,
пристанням моїм і щитом — одночасно.
Ти входиш все глибше у мене щодня,
а страх входить в жили і кров зупиня…
Тягар твій у груди втискається тупо,
і прагну розтиснуть твою шкаралупу,
і нігті вганяю в пощерблений бік,
але розщепити не можу твій вік.
О камене! Звідки ти? З Трої якої?
Які ти слова приховав за щокою?
Чого ж ти подосі уперто мовчиш?
Коли ж ти обізвешся словом, коли ж?
Та тиск його дужчає, важча мовчання,
з грудей витиска він питання останнє,
зривається з вуст моїх перша печать:
— Допоки на грудях ти будеш лежать?