О камене битий! Відкритий, терплячий!
В тобі чітко душу приховану бачу
і стиснуте чую мовчання в тобі,
у тебе учусь зосереджувать біль…
Упертості вчуся, але не байдужжя,
та рухатись вільно не годен і ти,
відкрите тобі і мені надовкружжя, —
на груди мені хтось тебе накотив?
Ми грузнемо в землю поволі обоє;
лиш думати вільно мені під тобою,
і, втиснутий в землю вагою твоєю,
спорідненість чую — я з нею, я з нею.
Надгробком ти став мені, камене, власним,
пристанням моїм і щитом — одночасно.
Ти входиш все глибше у мене щодня,
а страх входить в жили і кров зупиня…
Тягар твій у груди втискається тупо,
і прагну розтиснуть твою шкаралупу,
і нігті вганяю в пощерблений бік,
але розщепити не можу твій вік.
О камене! Звідки ти? З Трої якої?
Які ти слова приховав за щокою?
Чого ж ти подосі уперто мовчиш?
Коли ж ти обізвешся словом, коли ж?
Та тиск його дужчає, важча мовчання,
з грудей витиска він питання останнє,
зривається з вуст моїх перша печать:
— Допоки на грудях ти будеш лежать?
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »