Калюжо з кригою на дні,
З малим окрайцем неба!
Авжеж не море…
Та мені
Так легко біля тебе.
Щось рідне є в твоїй душі,
В оцих рухливих колах —
Чи вмерзлі в кригу комиші,
Чи тіні кленів голих;
Чи сонні риб’ячі світи
Десь глибоко–глибоко…
Озерце миле! Чимось ти
Скидаєшся на око.
У занебесний край здаля,
З–за ґрат в’язничних наче,
Тобою дивиться Земля,
Тобою, грішна, плаче.
Хоч ти іще не течія,
Та я вже маю весла,
Бо ти —
поезія моя,
Що тільки нині скресла.
Відлига це, чи то весна
У повній силі й моці?..
А крига проступає з дна,
Немов більмо на оці.
Не треба мумій. Наших дум снага Не їх шукає в зоряну годину. Від тління слово нас оберіга: Якщо є слово — маємо людину…
Читати далі »
Іще б мені хоч раз відвідати поляну, Де в травах гомонять дуби–богатирі; Де золото кульбаб надвечір гасне тьмяно І повагом пливе шуліка угорі…
Читати далі »
Безсмертя нації — у слові, А слово — Бог земних віків. Лише нікчемні й безголові Зрікаються старих батьків…
Читати далі »
Серед зими розтанув сніг — І знов заворушились трави. Не дбаючи про сенс і право, В бруньки весняний сік побіг…
Читати далі »
Буває, нами володіє Не хід планет, а звук легкий. Завваж: якби не ця подія…
Читати далі »