Прочанин печалі в осмерклому полі
замисливсь про шлях та далеку мету:
веретище струхло — рамена вже голі,
і нічим прикрити свою наготу.
Занозячи руки в повітря мовчальне,
промацував сутінь: шукав опертя,
щоб витримать чорної ночі навалля,
аби зберегти хоч іскринку життя.
Убогий, кривульчастий, весь сучкуватий,
хотів би згорнутись у бруньку одну,
аби не зліталась галич дзьобата,
аби на гілляку суху катівну
не вішали зашморг примари-татари,
аби не ганялась бриньлива стріла
за ним в цьому полі переступу й кари,
де тільки й росте, що суха ковила…
У пам’яті давній, у кільцях щорічних
загорнуто без ліку дат та подій,
забутих, веселих, кривавих, трагічних,
рубцьованих, рваних, щербатих, двосічних —
карби серцевинні: гніздо на гнізді…
Метеликів стільки було, наче листя…
І павич, і славич, і дрозд… соловей,
пташок біля пташки — разками намиста
висіли, а з горличок капав єлей…
У затінку круглім, що рухавсь по колу,
сиділо дванадцять звістовників дня,
почержно угору підносили голос,
щоб гнізда кругласті ще вище піднять.
Дванадцять стовпів виростало щоночі,
по черзі кричало дванадцять півнів,
від страху губили хвости поторочі,
в корі зоставались гребінки зубів…
— Івасику! — кликала клепано-товсто
облудна постава в спідниці до п’ят,
і стовбур пиляла розлючено, гостро,
щоб швидше забрати дрібних телесят.
Та гуси завжди своєчасно літали,
міцною була серцевина завжди.
Чим ширшим був стовбур, тим більше металу
вганялось у нього, мов сам він родивсь…
Він простір ліпив, формував на всі боки,
навпіл розтинав прямокутні вітри,
корінням помірявши власну глибокість,
вершечком високість смоктав із гори.
Напився, намірявся, нахилитався
і явором став, змандрувавши віки,
спинився, замислився —пташка на птасі,
і чорно лопочуть осмерклі листки…
і видно на обрії вершників чорних,
іде на аркані нетяга-козак…
Він скрикнуть хотів, але сік, наче з горла,
ударив зі стовбура — явір укляк…