Леся Українка

Я знала те, що будуть сльози, мука

Я знала те, що будуть сльози, мука,

багато праці марної, дрібної,

невидної і часто, дуже часто

даремне вжитої. Не тільки надгороди

за все те я не жду, а ледве-ледве

від власного картання захищаюсь

і ледве стримую докори свого серця

за те, що завинила без вини.

Коли часами в сутіні щоденній

яскрава квітка щастя процвіте,

її приймаю не як надгороду, –

як дар, як диво, як нежданий рай,

відкритий на хвилину з ласки неба,

як легендарний з папороті цвіт.

А потім, коли знов наплине сутінь,

я думаю: я знала се, я знала,

мовчи, душе, спини свій стогін, серце,

так мусить бути…

Може, хутко прийде

година та, коли в сльозах побачу,

що я навік зів'яла, помарніла,

і квітка щастя раз назавжди зникла,

як легендарний з папороті цвіт.

Заплачу я кривавими сльозами, –

так, певне, плакали вигнанці з раю, –

але й тоді скажу: я знала се, я знала,

мовчи, душе, спини свій стогін, серце,

так мусить бути…

Хоч би вже не сутінь,

а тьма сувора залягла кругом,

я ще не здамся, буду прислухатись,

чи не заглух в душі мій давній грім,

тривожно думкою загляну в саме серце,

чи в ньому ще спалахують часами

колишні блискавиці, – а як ні,

якщо мене зима пройме до серця,

мою весну таємну переможе,

мої дивниці-квіти поморозить,

то я скажу: ні, я сього не ждала!

Умри, душе, розбийсь, холодне серце,

так жить не варт!

Мені себе не жаль,

Коли б же ти мені не помарніла,

Моя небесна квітко, зоре ясна,

ти, що світила в найтемніші ночі

моїх сумних та хмарних молодощів,

що з бур, туманів, через море люте

мене вела своїм шляхом злотистим.

Переживи мене! В холодне, тихе море

страшного небуття не побоюся

на хвилях, золотих від твого світла,

поплинути. Красо моя! З тобою

ніщо не страшно, а без тебе – все,

життя, і праця, і кохання навіть

мені страшне, – я не стерплю їх, зоре,

як ти погаснеш…

 

Тифліс, 3.02.1904