Я вчора пив вино іржаве, як залізо,
я з горя склянки дном собі вуста порізав,
і розпустивши кров, в солодкому солоне
ковтав залізо знов розверзисте, озонне…
І попеляста плоть поволі металіла,
і жилка, мов струна, на скроні ледь бриніла:
Пора! Зведи свій зріст!
І випростай суглоби!
Пора тобі згорать від пристрасті й жадоби:
червоного в тобі — над міру — надужито,
аж вибухає біль воланням сумовитим:
— Подай, подай мені, о світоньку, крижину —
погамувати крик — роздмухану жарину.
Так тяжко кров носить, розлиту по судинах,
так боязко розбить нерукотворну глину.
Обтяжені вином і голова, і плечі
вхрясали у вапно, у пухові хуртечі…
Холов метал, вапно тужавіло щомиті,
і позначалось дно років ще не допитих:
кружальце срібляне, карбовано з двох боків —
ковтнеш — і промайне уся твоя глибокість.