Я бачила, як ти хиливсь додолу,

Пригнічений своїм важкий хрестом,

Ти говорив: «Я втомлений… так, справді…

Я дуже втомлений… Боротися? Навіщо?

Я одинокий і… нема вже сили…»

Ти говорив так просто і спокійно,

Щось в голосі тремтіло, мов сльоза,

Та полиском сухим світились очі, –

Як завжди… Я стояла біля тебе,

Не зважилась ані за руку взяти,

Ані схилитися до твого чола,

Ані тебе підвести… Я дивилась,

Як ти хилився під своїм хрестом…

…І потім довго я дивилася на тебе,

Тоді, як ми з тобою розлучились.

Тоді, як тільки образ твій, мій друже,

Привиджувавсь мені в безсонні ночі,

Все голос твій бринів: «Я втомлений… так, справді…»

І брала я тоді паперу картку білу,

Хотілося мені зібрати тії сльози,

Що в голосі бриніли невидимо.

Колись отак, – розказує легенда, –

Хустиною святая Вероніка

Зібрать хотіла сльози й піт Христа.

Та на хустині замість поту й сліз

Зостався образ у вінці терновім

Того, хто впав знебулий під хрестом.

О, кожний раз, як я збирала сльози

Твої, мій друже, на папір біленький,

Я бачила те чудо Вероніки…

18.11.1900